РОЗДІЛ ТРЕТІЙ Перші тренування

– Не пий з крану! – сердито окликнув сестру Віталій, забігаючи на кухню. – Тут погана вода, не смій!

– Правда, Лесю, не треба. А то ще отруїшся, – підтримала його мама, нарізаючи хліб. – Час тебе відучити. Це не тільки шкідливо, а й навіть просто не гарно.

Леся нічого не відповіла, однак, дочекавшись, коли мама відвернеться, швидко показала брату язик. Той у відповідь погрозив їй кулаком, одними губами повторивши свою засторогу.

– Мамо, я гуляти, – заявив він, тремтячи від нетерплячки. Жінка здивовано поглянула на зблідлого сина.

– Куди це? – розгублено запитала вона. – Ти ж навіть не снідав. На, з’їж бутерброд.

– Дякую, – Віталій одним махом відкусив половину запропонованого частунку й схвально посміхнувся вустами з прилиплими крихтами. – По дорозі поїм. Я вчора домовився з однокласниками зустрітися і не хочу спізнитися. Сама розумієш, маю завоювати авторитет на новому місці.

– Стривай, а чай? Ти що всухом’ятку жуватимеш? – сполошилася мама, та, ляснувши вхідними дверима, хлопчина вже вибіг надвір.

Ясне помаранчеве сонце розсипало по-весняному лагідне проміння, купаючись у росянистій траві та освітлюючи все довкола. Здавалося, цього чудового суботнього ранку в світі не лишилося місця темряві й злу, і навіть «відьмині гнізда», улюблене сховище тіней, не лякали так, як раніше. Погода, як для березня, видалася теплою, тож Полум’яний не застібав куртку, насолоджуючись приємною прохолодою і обіцянкою спекотних днів, коли її вже можна буде сховати в комірчину. Вийшовши до моста, він побачив Назара, який його дожидався. Без свого посоху син міського голови здавався якимсь недоладним і його довгов’яза сутула постать немов випромінювала відчай, нагадуючи розчахнуте блискавкою дерево.

– Ти сам? – здивувався Віталій, потиснувши хлопцеві руку. Балончук ствердно кивнув.

– Велика компанія для навчання не потрібна. Ми більше язиками чесатимемо, ніж тренуватимемось, – пояснив він. – Ходімо вниз. Я знаю місце, де нас ніхто не потурбує.

Вони спустилися стежкою, йдучи проти течії Болотянки і, проходячи повз тунель, Полум’яний не зміг втриматися від сповненого водночас страху та цікавості погляду. Темрява труби, навіть у цей чудовий день, залишалася такою ж непроникною і загрозливою, здатною, здавалося, виплеснутися назовні й затопити весь світ. Втім, Назар вважав інакше.

– Не переживай, вона звідти не вийде, – сказав він і сонце відбилося у скельцях його окулярів. – Навіть якби хотіла, то не змогла б. Втоплениця їхня бранка, полонена тінями і прив’язана до місця своєї загибелі. Жахлива доля. Як на мене, то краще повне небуття, ніж вічність у мороці тунелю.

– То вона жива? – намагаючись приховати тремтіння в голосі, спитав Віталій. – Я думав це просто ілюзія, щоб мене налякати. Виходить, і історія Сергія не вигадка?

– Історія справжня, от тільки сталася вона ще коли мій дід молочні зуби мав, – відповів Балончук, зверхньо всміхнувшись. – А от з живою, ти, Вітя, погарячкував. Втоплениця це примара, енергетичний відбиток колись померлої дівчинки, якщо дивитися на це з наукової точки зору. Привиди існують, це я тобі як людина, що вміє керувати водою в усіх її станах, говорю. Зазвичай, після смерті людська душа розсіюється або переходить на інший рівень існування, але іноді, з різних причин, вона може затриматися. І найгірший варіант, коли її утримують силою. А найгірший з найгірших, коли це роблять тіні. Розумієш, вони живляться нею, витягуючи з нещасної все людське, все добре та світле і змушуючи шкодити іншим. Сама ж вона замкнена у круговерті страхів, змушена знову й знову переживати свої останні хвилини.

– І ми не можемо її звільнити? – запитав Полум’яний, нажаханий його розповіддю. – Чи принаймні спробувати?

– На жаль, – Назар безпомічно розвів руками. – Ми недостатньо сильні для цього. Бачив, як Матьяш звідти вилетів? Це третє по величині лігво тіней у Заболотному. Більше їх тільки в будинку з телевізором і, власне, на самих Болотах. Ми зараз не кращі часи переживаємо, тож не варто стрибати бику на роги, згоден?

Віталій ствердно кивнув, стиснувши кулаки. В серце його, ніби голкою, вколов жаль до нещасної дівчинки, приреченої на стражданнями цими «тінями». Полум’яний майже нічого про них не знав, але й того, що він довідався за останні три дні хлопцеві вистачило, щоб їх зненавидіти.

Згодом вони проминули жерстяний навіс на три стіни, щедро обмальований графіті.

– Це місце називають «Хатинкою Закоханих», – пояснив Балончук, густо червоніючи. – Парочки, які вішають замки на мосту, зазвичай потім приходять сюди. Враховуючи близькість Боліт, назад повертаються не всі, але коли це когось спиняло? Як на мене, треба щоб зовсім дах поїхав, шерхочучи шифером, аби привести дівчину в таке небезпечне місце, ще й вночі чи підвечір. Ходімо швидше, тут немає на що дивитися.

Краєм ока Віталій помітив всередині брудний матрац і кілька порожніх пляшок з-під пива.

Наступною примітною дещицею на їхньому шляху стала копиця потемнілого від часу, неприбраного сіна. Пройшовши повз неї, Полум’яний аж здригнувся: його немов обдало морозом і, хоча холод швидко розсіявся, поколювання в усьому тілі нагадувало хлопцеві, що це не просто витівки розбурханої уяви.

– Теж це відчув, правда? – запитав Назар, білозубо всміхнувшись. – Наче вогнем обпекло? Копиця це ніби межа між містом і Болотами, світом людей та світом тіней. За нею починаються інші землі, зачаровані, або ж прокляті, як хочеш, так і називай. Тут ми можемо використовувати свої сили, не ховаючись: звичайних людей щось відлякує, не дозволяючи їм заходити далі. Ті ж, хто переборюючи себе заходять, як правило тут і лишаються. Не думай, що я хочу тебе налякати, Вітя, просто вводжу в курс справи: це серйозна гра, ставка в якій життя і не лише твоє. На наші плечі покладено долю всього світу, тож, прошу тебе, не підведи.