РОЗДІЛ ДРУГИЙ …а в другий ще важче

– Мамо, Дружко лапку поранив! – заливаючись сльозами, закричала Леся, наполохавши всіх домочадців.

– Що з тобою, старенький? – присівши поряд з псом, який припадав на задню лапу, жінка обережно торкнулася скрученої кінцівки, отримавши у відповідь жалісне скавучання. – Тихо, тихо, я не чіпаю. Зламав чи що? Де ж ти так, бідолаха, скалічився?

Витріщивши очі, Віталій дивився на собаку, відчуваючи як по спині в нього пробігли мурашки. З глибин підсвідомості повстала картина, чи то химерна фантазія, чи то напівзабутий сон: щось чорне і лихе тримає Дружка кігтистою рукою, а потім зневажливо жбурляє геть. Відігнавши це марево, хлопець опустився навпочіпки, зазирнувши в жалісні оченята вірного друга, простягнув руку і спробував його погладити. Пес несподівано відсахнувся, вишкіривши пожовтілі від старості зуби, і сердито загарчав.

– Що це з ним? – здивувалася мама. – Він же завжди любив тебе найбільше, я навіть ревнувала. Добре, годі слізки лити, збирайтеся, час до школи. Нічого з ним не станеться, оклигає. Дружко в нас міцний.

Вийшовши з будинку, Полум’яний несподівано завмер, похоловши від жаху. На пухкій зеленій кулі, що прилаштувалася у голому безлистому гіллі явору, який ріс за парканом, зачаїлася чорна, мов ніч, істота, схожа на розпухлу каракатицю. Вісім її товстих довгих тентаклів переплелися з пагонами рослини-паразита, занурившись вглиб дерева, а витягнута голова пульсувала, немов щось перекачуючи. Здавалося, все навколо цього химерного неправильного створіння змінюється і вмирає, і навіть повітря стає отруйним, деручи горло, мов наждак.

– Що з тобою, не захворів? – стурбовано запитала мама, мимохідь торкнувшись чола сина. – Наче холодний. Виглядаєш так, ніби з привидом зустрівся.

– Ти це бачиш? – тремтячою рукою Віталій вказав на жахливу істоту. Жінка спантеличено розвела руками.

– Омелу? – перепитала вона. – Теж мені дивина. Можеш дівчат водити цілуватися, як знайдеш.

– Не варто цілуватися під відьминим гніздом, – пробурмотів Полум’яний, згадавши вчорашні розповіді Тимура. Варто було йому лиш на мить відвести погляд, як темне створіння зникло, наче його ніколи й не існувало. – Поїхали швидше до школи.

На другій перерві, змучений ранковим видінням, Віталій сидів понурий, не звертаючи уваги на гамір навколо. Раптом йому в ніс вдарив сильний квітковий запах. Здригнувшись, він підняв погляд і ледь не скрикнув від розчарування: замість таємничої незнайомки з рожевою кіскою навпроти нього стояла довгонога фарбована білявка, волосся якої спалахнуло вчора на хімії. Схоже, вдома дівчина старанно попрацювала ножицями, адже жодних слідів пожежі на її зачісці не лишилося.

– Привіт, мене звуть Юля. Юлія Яремчук, – відрекомендувалася вона, схилившись над партою. – Я староста класу. Дай мені свій мобільний.

– Віталій Полум’яний. Сподіваюся, це не найнахабніше пограбування в світі, – пожартував хлопець, простягнувши їй телефон. Юля фальшиво розсміялася.

– Ні, я просто залишу тобі свій номер, – пояснила вона, набираючи цифри. – Гарний, до речі. І зачіска в тебе крута, в Заболотному таких немає. От і все, дзвони як щось знадобиться. Будь що, що тільки в голову прийде.

«Це вона так загравала до мене? – розгубився Віталій, проводжаючи старосту поглядом. – Та ні, надто прямолінійно. Швидше просто жарт, гумор якого я не зрозумів».

Юля йшла між партами, цокаючи підборами, і зовсім не помічаючи закоханих очей Назара, з яких хіба що тільки сердечка не сипалися. Поглянувши на нещасного хлопця, Полум’яний тільки розвів руками: допомогти синові міського голови у справах сердечних було йому не під силу. Раптом велика долоня лягла на його парту і цього разу хлопцеві навіть не знадобилося піднімати голову, щоб впізнати її власника.

– А ти швидкий, донеччанин! – заявив Сергій, всідаючись перед ним. – Другий день в школі, а вже до чужих дівчат клинці підбиваєш?

– Я не винен, що від деяких дівчата самі втікають, – відказав Полум’яний, здогадуючись, що нова сутичка не за горами. Втім, хуліган, схоже, цього разу був настроєний мирно.

– Не переживай нікуди Юлька від мене не дінеться, – глухо розсміявся він, всміхнувшись пожовклими від паління зубами. – Таких як я у Заболотному більше не знайдеш. А щодо тебе… хочеш стати одним з нас, місцевим?

– Та поки що такого бажання не виникало, – обережно відмовився Віталій, передчуваючи, що ні до чого хорошого ця розмова не призведе. Краєм ока він помітив, що Матьяш стоїть неподалік, готовий будь-якої миті втрутитися.

– Добре, скажу по-іншому, – подих шкільного забіяки смердів цигарками, змушуючи очі Полум’яного сльозитися. – Хочеш, щоб у тебе не виникало з нами проблем? Все просто, одне-єдине завдання і більше я на тебе навіть не погляну. Нічого важкого, як кажуть, невеличкий квест. Ти ж на лівому березі живеш, так? Знаєш тунель за мостом?

– Припустимо, – насторожився Віталій. З одного боку, йому не хотілося ставати хлопчиком на побігеньках у Сергія, з іншого ж, як не прикро це визнавати, здоровилі вдалося його зацікавити.

– Кілька років тому одна дівчинка, третьокласниця здається, пішла гуляти і не повернулася. Її так і не знайшли, але поговорюють, що востаннє малу бачили саме біля тунелю. А ще один друг мого друга заприсягнувся, що всередині нього лежить її лялька. Принеси мені цю ляльку, а я, зі свого боку, в боргу не зостануся.