***

Леся стояла навпроти стіни, не спускаючи очей з темної плями на шпалерах, що розмістилася якраз на рівні її обличчя. Пляма, завбільшки з голову дівчинки, більше всього нагадувала розчавлену морську зірку, відрізняючись хіба що своєю чорнотою. Ця пляма – ніхто їй цього не казав, але Леся була впевнена, що саме так і є – жила своїм власним таємним життям, змінюючись, коли ніхто на неї не дивився та вичікуючи, щоб напасти. Її моторошність і незрозумілість лякали, але й вабили також, тож дівчинка терпляче сиділа, не відриваючи погляду, чекаючи доки пляма помилиться і попадеться. Леся запевняла себе, що так вона захищає маму і брата, але правда крилася в тому, що їй хотілося бути поряд з плямою, бути ближче до неї. І ближче… і ще ближче…

– Я вдома! – оголосив Віталій, відчиняючи вхідні двері. Схопившись на ноги, Леся швидко побігла на кухню, до мами. Старий собака, помісь тер’єра і коллі, з рудою спиною та чорною цяткою на морді, гавкнувши раз для виду своїм застудженим фальцетом, підійшов до хлопця і, не маючи сил лащитись, поклав голову йому на черевики. Полум’яний лагідно потріпав пса по загривку.

– Я теж радий тебе бачити, Дружко, – сказав він, роззуваючись. Стариган лише захропів у відповідь: собацюра заснув прямо на взутті, посмикуючи короткими лапами, немов кудись біжучи, і злякано скавучачи. Пройшовши на кухню, Віталій застав маму за куховарством.

– Мамо, є що поїсти? – запитав він, скидаючи рюкзак. Жінка обернулася до нього, широко всміхаючись.

– Так, але спочатку вибери, чим ми будемо вечеряти. В правій руці у мене… вермішель, – вона потрясла перед ним пачкою з макаронами, наче хлопець ніколи раніше їх не бачив. Полум’яний задумався:

– А в лівій? – поцікавився він, не дочекавшись відповіді. Мама лукаво підморгнула.

– А в лівій… теж вермішель,  – розсміялася вона, перекладаючи пачку в іншу руку. Хлопець розуміюче гмикнув.

 – Так, а що на обід? – обережно спитав він, підозрюючи якою буде відповідь. І не помилився.

– Здогадайся, – запропонувала мама, ставлячи перед ним тарілку з паруючою вермішеллю.

– Тут насправді дуже добре, – розповідала вона, пораючись на кухні, доки діти вминали макарони за обидві щоки. – Це хоч і Західна Україна, але досить поміркована, без перегинів. Центрально-західна, я б сказала.

– Північно-західна, – поправив її Віталій. – На мапу подивися, якщо не віриш.

– Як ти з матір’ю розмовляєш? – образилася жінка, замахнувшись на нього черпаком. – Я та хто тебе годує, хто тебе сім місяців виношував і шістнадцять годин народжував! Прояви повагу! Північно-західна це географічно, а соціально якраз центрально-західна. І тому зараз це ідеальне місце для нас. Вони не настільки далекі, щоб осуджувати, не розібравшись, але й не так близькі, щоб зненавидіти через власні втрати. Ідеальне місце, щоб почати все наново. Вас же ніхто не ображав, правда?

– Мене ні, – одізвалася Леся, дуючи на обмотану навкруг виделки вермішель. – Навпаки, всі хотіли зі мною дружити і гратися. Ми сьогодні на образотворчому майстрували ляльок з природніх матеріалів і я зробила…

– Вітя? – питання матері повиснуло в повітрі. Полум’яний старанно пережував, перш ніж відповісти.

– До мене присікався лише один, – чесно відповів він. – І не через походження. Хоча й про це він теж згадав, так, між іншим.

– Вітя, я тебе прошу, будь ласка, обійдися без конфліктів, – попросила мама, втомлено підперши голову. – Нехай кілька днів мине, ми трохи обживемося, тоді й будеш норов показувати. Домовилися? От і добре. А так як вам, не нудно? Все таки зовсім маленьке містечко, розваг ніяких, ще й живемо на околиці.

– Мені все подобається, – прощебетала Леся, спурхуючи з-за столу. – От тільки вночі тут трохи страшнувато.

– Не хвилюйся, ти скоро звикнеш, – заспокоїла її мама, збираючи брудний посуд. – Та й спиш зі мною, чого тобі, Лесик, боятися?

Задоволена дівчинка, щасливо засміявшись, вибігла з кухні.

– А ти що? – запитала мама, вмикаючи посудомийку. Віталій задумався, перш ніж відповісти.

– Дивні вони якісь, – нарешті сказав він, старанно підбираючи кожне слово. – Кожен по-своєму, але дивні. Дивно вдягаються, дивно говорять, дивно ходять і дивні теми підіймають. І ще мені здається, що вони щось замовчують. Сьогодні у нас на хімії вибухнув бром…

– О Господи! – жінка аж схопилася за серце. – Хоч ніхто не постраждав?

– Ні, але це й дивно! – хлопець стиснув кулаки, знову пригадуючи всі подробиці свого першого шкільного дня. – Розумієш, те, що там відбулося було неправильно. Геть неправильно. Але всі відвернулися і зробили вигляд, що нічого не сталося. І навіть нічого не пояснили. Де таке видано?

– В маленьких містечках свої правила, – задумливо промовила мама, беручи його за руку. – Всі одне одного знають, життя тече інакше, спокійніше, і зовсім інші проблеми постають перед людьми. Тому у них завжди є свої таємниці і ми маємо їх поважати. Те, що нам потрібно, дізнаємося з часом, а решту… решту, мабуть, краще й не знати. Знаєш, у нас на роботі дуже дружній колектив зібрався, всі такі добрі і люб’язні, що мені аж ніяково перед ними. От тільки й хороших людей біда не минає. В одної жінки, що з нами працює, фельдшера, син рік тому пропав на Болотах. Твого віку, до речі. Потонув, тіла так і не знайшли. Ох, прошу тебе, Вітя не лізь туди в трясовину, далі копиці не заходь, добре? І через міст переходь обережно, дуже тебе прошу… І, бачив би ти її, не жінка, а наче тінь. Рік минув, а вона досі відійти не може. Вся в чорному, ніби щойно з похорон, а очі… очі зовсім безтямні.