РОЗДІЛ ПЕРШИЙ В перший день завжди нелегко…

Через 200 років.

– Що ж, це кінець, – витерши спітніле чоло, Воїн Вогню обернувся до друзів і спробував всміхнутися. Невдало. – Я не думав, що так вийде. Ніхто з нас не думав, та що вдієш? Принаймні, нас попередили. І ми можемо попрощатися.

Шестеро стояли, стовпившись навкруг нього, не знаючи, що сказати. Битва скінчилася, вони перемогли і врятували світ, але лишалася остання жертва, без якої всі їхні звершення та втрати стануть марними. Якби їм дали вибір, кожен, не вагаючись, визвався б замінити друга, та, на жаль, вибору їм не лишили.

– Та годі вам, правда, – зітхнувши, Воїн почав прощання з найстаршого: – Потурбуйся про них, добре? За цими телепнями треба приглядати. Ти дуже допоміг нам, чесно. Без тебе ми б не впоралися сьогодні. Я…

Він замовчав, не наважуючись продовжити. Лицар Ночі міцно потиснув йому руку, даючи знати, що все зрозумів.

– Для мене було честю дружити з тобою. За ту половину тисячоліття, що я топчу землю, подібні сміливці зустрічалися не часто, – хижа посмішка на мить промайнула на його блідому обличчі. – І не бійся смерті, її переоцінюють. Я був там і болітиме тільки спочатку.

– Тепер ти, – проігнорувавши моторошне підбадьорення, Воїн звернувся до наступної: – Давно мав визнати, що ти найсильніша з тих, кого я знаю. І не лише через блискавки, просто… Я б не зміг, переживши те, що й ти, не здатися й продовжувати допомагати іншим, зберегти віру в людей і не озлобитися на весь світ. Щоразу, коли в мене щось не виходило і хотілося все кинути, я дивився на тебе й думав: «Якщо вона справляється, то чого мені жалітися? Хіба це проблема? Так, дрібна незручність». Дякую за те, що надихала мене.

Царівна-Блискавка схопила долоню юнака обома руками і міцно стиснула її.

– Ми впораємося, – пообіцяла вона, схиливши голову, щоб ніхто не бачив її сліз. – Заради тебе. І, пам’ятай, це не кінець. На тому боці обов’язково щось є. Не знаю що, але щось є. Я в це вірю, ми всі віримо. Вищі Сили потурбуються про тебе і колись ми знову зустрінемося.

Не витримавши, красуня ткнулася в рукав Лицаря Ночі. Той ніжно гладив її сяюче золоте волосся, щось заспокійливо шепочучи.

– Лиха та радість, по котрій смуток наступає, – пробурмотів Зберігач Землі, спершись на свою корягу-палицю, вдвічі більшу від нього самого. Розсміявшись, Воїн присів навпочіпки і скуйовдив його й без того кошлату шевелюру.

– Як же я міг забути про тебе, страхопуда! – сказав він, доки волохата істота чи то задоволено, чи то ображено рохкала: – Я гадки не маю, що ти таке і що про мене думаєш, але ми теж були друзями. Сподіваюсь, ти не надто сумуватимеш за мною.

Сльози обурення блиснули у великих совиних очах створіння. Не кажучи більше ні слова, Зберігач швидко зарився під землю, зоставивши на поверхні тільки купку рихлого ґрунту, наче від дуже великого крота.

– Зник як завжди, – пробурмотів Воїн, обернувшись до наступного: – Ти чого, теж плакати здумав? Перестань, не перед дівчатами ж! Зберися, будь чоловіком. Отак. Не дозволяй нікому тебе шпиняти, а головне не дозволяй іншим вказувати тобі, як жити. Нехай він твій батько, але це твоє життя і ти не мусиш вічно його слухатися. Ми прийшли сюди одночасно, та тепер я йду, а ти лишаєшся, тож… не будь дурним, живи як слід, мовби робиш це за нас обох. Ой та годі! Невже знову?

– Ні, я тримаюся, – Знавець Вод зняв окуляри, витираючи підозріло почервонілі очі. – Просто скло невідкаліброване, тільки вчора купив. З нашими пригодами аксесуарами не напасешся. А ти тримайся, ми… Ми знали, що так буде, нас попередили, скриня, скирта і пророцтво, тільки… Так швидко, я не думав, я ніколи не думав… Я в порядку, просто це… Просто…

– Годі, годі заспокойся, це ж я вмираю, а не ти! – перебив його Воїн і всі гірко розсміялися. – Мені й з іншими попрощатися треба. Отож, ти нас у все це втягнув…

– Не гай на мене часу, – Блукач у Тумані поправив тріснутий монокль, ворушачи тонкими вусами, наче тарган. – Для мене це не вперше і не востаннє. Краще поспіши, бо зло не чекатиме. Ще півгодини і буде запізно.

– Не бійся, я впораюся швидше. Та все ж дозволь й тобі сказати кілька слів, – наполіг Воїн, примирливо піднявши руки. – Знаю, ти хочеш здаватися холодним і байдужим, старшим та мудрішим, але це не так. Може ти й неживий, друже, але точно не безсердечний. Не вини себе в тому, що лишаєшся, коли гинуть інші. Як на мене, це доля значно страшніша від моєї. Сподіваюся, колись ти все-таки звільнишся.

– Я теж, – буркнув Блукач, відвертаючись і непомітно дістаючи носову хустину. – Та все ж поспіши. Я бачив, що трапляється, якщо забаритися з ударом.

– Добре. Я не спроста лишив тебе наостанок, – юнак розчулено поглянув на гострі дівочі плечі, що здригалися від ридань. – Ти найдорожча з усіх і нехай інші не ображаються. Те, що було між нами це дещо особливе, те, чого, мабуть, раніше не бувало ні в кого і ніколи. Я кохаю тебе. Ха! Дивно, що я ніколи не казав цього, хоча завжди хотів. Чуєш, я кохаю тебе, кохаю вперше і, як виявляється, востаннє. Невже, після всього, ти не попрощаєшся зі мною? І навіть не поглянеш наостанок?

Незрима в Гіллі кинулася до нього, сховавши заплакане обличчя в хлопця на грудях і футболка Воїна одразу змокріла від її сліз.

– Це несправедливо! – плакала вона, обіймаючи коханого так сильно, наче хотіла злитися з ним, ставши єдиним цілим.  – Ми були разом так мало… І те, що я відчуваю… Я й не думала, навіть не здогадувалася, що здатна відчути таке… Як же я тепер без тебе житиму?