ПРОЛОГ

1818-ий рік.

Глибокої ночі, застигнуті страшною бурею, двоє мандрівників тікали, не розбираючи дороги. Лютий вітер штовхав їх, ледь не збиваючи з ніг, злива шмагала, мов батогом, проникаючи навіть крізь цупкі непромокальні плащі, та це було найменшою з їхніх бід. Продираючись крізь високі, ледь не по плечі, чагарники, вони бігли, рятуючись від дечого страшнішого буйства оскаженілої стихії. В раптових спалахах блискавиць, що на мить озаряли все навколо, їхні переслідувачі зникали, та варто було темряві повернутися, як вони з’являлися знов. В перервах між розкатами грому нажахані подорожні чули перешіптування, тихе гарчання, відчували за своїми спинами подих істот, винних у появі самого поняття зла. Від тіней немає рятунку і зустріч, про яку бідолахи так довго мріяли, обернулася для них кошмаром.

Нижчий і худіший з втікачів спіткнувся й впав, ледь не впустивши тростину зі срібним набалдашником у вигляді кінської голови. Його огрядний товариш, як не дивно, виявився спритнішим й, чвакаючи калошами по грязюці, пробіг ще з десяток кроків, аж доки не завмер, не в змозі зрушити з місця. Він по коліно провалився в холодну багнюку і продовжував занурюватися у неї. Десь зовсім поряд хлюпала вода.

Спалах блискавки, освітивши все навкруги, відкрив страшну правду. Неборака опинився посеред болота і швидко тонув, затягнутий в трясовину вже майже по пояс. Та більше неминучої смерті його лякала постать, що він розгледів на протилежному березі, до якого йому не судилося дістатися.

Там стояв високий кістлявий стариган, давно неголений, вимазаний болотною грязюкою і обліплений ряскою та водоростями. Його очі закотилися, показавши білки, а посинілий язик вивалився з беззубого рота. Голова лежала на плечі, не тримаючись на зламаній шиї, а руки з зігнутими, мов пазурі, пальцями тяглися до похмурого грозового неба, немов накликаючи кару. І нещасний товстун навіть був вдячний пітьмі, яка сховала від нього цю моторошну картину, нехай разом з нею повернулися і тіні.

Наступний спалах дозволив йому обернутися і подивитися на друга, що й досі лежав в комишах, дивом уникнувши його долі. Зблідле обличчя і округлені від страху очі були красномовнішими від будь-яких слів.

– Hilf mir (нім. Допоможи мені), – покликав товстун, встигнувши побачити, як товариш підводиться і біжить геть, лишаючи його одного. Знову опинившись в темряві, чоловік відкрив парасольку, яку досі, сам того не помічаючи, ніс з собою. Користі від неї не було жодної, але, не бачачи загрози, він міг вдавати, що її не існує. Як у дитинстві, коли від будь-яких чудовиськ рятувала ковдра. От тільки цього разу монстри в темряві виявилися цілком реальними і не зважали на те, вірять в них чи ні.

Сльози текли по обличчю бідолахи, змішуючись з дощовими краплями. Кінець був близько і він це розумів, та, на жаль, нічого не міг вдіяти.

Ще один спалах і на нього впала тінь розлогого дерева, чиї сотні покручених, наче від хвороби, гілок тягнулися до нього, немов бажаючи схопити. Товстун провалився в трясовину по шию і заволав від жаху, бо це було єдиним, що він ще міг зробити.

А потім темрява назавжди поглинула його.