Розділ 5

Довго шукати його не довелося, він був в своєму будинку.
-Діду Григорію!
-Ой, онучки, доброго дня.
-Доброго.
-Що вам потрібно в такого старого діда, як я?
-Діду Григорію, а пам’ятаєте вбивство? - почала Стеф.
-Яке таке вбивство?
-Точніше самогубство - виправила я.
-Ой, онучки, забудеш тут таке! А вам то що?
-Пам’ятаєте як ми підійшли до вас та попросили сказати нам, що тут сталось? - продовжила далі подруга.
-Ну звісно, а що таке?
-Ви сказали, що це вбивство.
-Ой, ну помилився я, що тут такого!
-Тобто…
-Тобто, це означає, що помилився!- розсердився старий.
-Але ж… -почала я, але дід Григорій перебив мене.
-То самогубство! І крапка. Не бажаю з вами говорити! До Побачення! - і він з тріском зачинив калітку перед нашими носами.
-Ну і грубіян! - не втрималась я.
-Він щось приховує… - почала було говорити Стеф, але я її перебила.
-Та здався нам цей стариган! Не буду я нічого розгадувати! Треба мені ця Еліза тупа!
-Елі візьми себе в руки!
-Знаєш Стеф, а ти права.
-І в чому?
-В тому, що цей Містер Д психопат! Не хочу більше з ним мати ніяких справ. І вбивство мені це не потрібне. Будемо проводити це літо,  як звичайні підлітки, а не детективи.
-А мені це все з самого початку не сподобалось… 
-Стеф… Ти як завжди виявилась права. Пішли звідси.
…
З усіх ніг я бігла до річки. Спотикаючись об дрібне каміння, я впала. Мені було все одно на те, що після падіння, кров лила з мого коліна та долоні. Я бігла до нього. Все тіло нило від нестерпного болю,але я бігла. Не зупиняючись. На горизонті виднілась річка і я прискорила біг. Щоб з ним все було добре… Будь ласка… І ось, я вже тут. Не встигла. Його тіло виносили з річки. Його тіло.
-Ні… Ні! - я почала плакати. Гіркі та солоні сльози торкалися моїх губ і лились далі. Це не могло бути правдою. Просто не могло. Тільки не він.
-Ні!!! Пустіть мене до нього!Пустіть!!! - я побігла, але чиїсь мужні руки тримали мене і не давали піти до нього.
-Пустіть!!! - я кричала. Кричала дуже голосно. Це був крик болю. Мені було боляче.
Не витримавши, мене пустили і я з усіх ніг побігла до нього.
-Ні! Не помирай, чуєш? Не помирай!Ти потрібен мені! Потрібен! Відкрий очі, милий… Відкрий очі… - ле він не відкривав їх, тому що був мертвий. Він помер, думаючи, що я ненавиджу його.
-Ні… Це неправда. Так не може бути…
-Елі… Все, досить. Відійди від нього, ти нічим вже йому не допоможеш. Елі…
-Ні… Ні!!!
Я різко встала з ліжка вся в холодному поту. Це був сон. Це був просто сон. 5 година ранку. Ще рано, але заснути я вже не зможу.
Одягнувшись в теплі речі, я вирішила піти погуляти берегом ріки. Як би я не говорила собі, це була не просто прогулянка. Це було ворошіння минулого, з яким я не могла змиритись. Чому він? Чому саме він?
…
Сівши на пень, я сиділа і думала, що мені робити далі? В голові нічого не складалося. Як мені бути?
-Ну привіт. - почула я. До болю знайомий голос…
Розвернувшись, я побачила його.
-Хто ви? - я не хотіла в це вірити... Не хотіла вірити, що це він.
-Невже, ти мене забула? Не так багато часу минуло, сонечко.
-Ні. Не може бути… Невже… Ден.
-Власною персоною, крихітко.