Розділ 30. Кам’яна фортеця Арденрок.

Автобус поступово залишав позаду приморські дороги, прямуючи вглиб королівства Маш, до чорних скелястих гір. Цього разу на учасників чекала зовсім інша подорож. На них очікували величні гірські хребти, стародавні кам’яні стіни й похмура краса місцевості, яка зберігала пам’ять про давно минулі століття.

Саме серед цих гір, поміж крутих схилів і рідкісних смерекових лісів, височіла стародавня фортеця Арденрок.

До неї й прямував автобус із учасниками шоу «За горизонтами Live».

Клер сиділа біля вікна, підперши щоку рукою, і ліниво спостерігала за пейзажами, що пропливали повз. Дорога поступово звужувалася, петляючи між скелями, а навколишній краєвид змінювався настільки стрімко, що здавалося, ніби вони перетнули межу між двома різними світами.

Спочатку вздовж дороги траплялися невисокі пагорби, вкриті травою та чагарниками. Проте що далі вони просувалися в гори, то суворішою ставала природа.

Невдовзі обабіч дороги почали здійматися величезні кам’яні масиви.

Одні скелі були темно-сірими, майже попелястими, інші мали настільки глибокий чорний колір, що під хмарами здавалися суцільними тінями, застиглими серед гір. Їхні поверхні були порізані тріщинами, розмитими заглибленнями та довгими вертикальними смугами, залишеними дощами й вітрами протягом незліченних років.

Деякі схили здіймалися майже прямовисно, утворюючи високі кам’яні стіни, на яких ледь трималися поодинокі кущі. Інші були пологішими, вкритими уламками скель, між якими пробивалася жорстка гірська трава.

Місцями дорога проходила так близько до урвищ, що Клер могла бачити далеко внизу вузькі ущелини. Їхнє дно губилося в сизій імлі, а темні виступи скель нагадували зубці якогось велетенського кам’яного чудовиська.

Над прірвами кружляли птахи.

То був великий орел, який майже нерухомо ширяв на розпростертих крилах, користуючись висхідними потоками повітря. То раптом між скелями стрімко проминала самотня соколина тінь, зникаючи за черговим виступом. Інколи на вузьких кам’яних карнизах можна було помітити невеликих птахів, що сиділи нерухомо, наче частина самого каміння.

Усе навколо здавалося диким і майже недоторканим людиною.

Тут не було звичних широких полів, численних поселень чи строкатих придорожніх крамниць. Лише камінь, небо, вітер і тиша, яку час від часу порушував гуркіт автобуса на нерівностях дороги.

На схилах росли рідкісні вічнозелені смереки. Вони не утворювали густих лісів, як у більшості гірських районів, а тулилися невеликими групами до кам’яних виступів, ховаючись у природних заглибленнях. Їхні темні стовбури й вузькі крони різко контрастували зі світлішим камінням.

 Яскраво-зелений мох вкривав затінені ділянки скель, огортав коріння дерев і заповнював глибокі тріщини, утворюючи м’які зелені острівці серед суворого сірого ландшафту. Подекуди його колір був настільки насиченим, що нагадував коштовний смарагд, загублений серед чорного каміння.

Після недавнього дощу мох виблискував від вологи, а на тонких гілках смерек залишалися прозорі краплі. Коли сонце ненадовго визирало з-за хмар, вони спалахували маленькими іскрами.

Клер повільно перевела погляд з одного схилу на інший, вона зовсім не очікувала побачити щось подібне. Цей вигаданий світ виявився досить мальовничим.

Здавалося, автобус випадково звернув із туристичного маршруту й заїхав до якоїсь таємної долини, де протягом тисячоліть мешкали ельфи, стародавні духи гір або інші казкові створіння. Місця, які люди вважали легендами, цілком могли б ховатися серед цих скель.

Особливо дивовижно виглядали вузькі ущелини, де дерева майже повністю зникали, а стрімкі стіни здіймалися так високо, що небо між ними здавалося тонкою смужкою. Сонячне світло проникало туди лише частково, залишаючи нижні схили в прохолодній напівтемряві.

Клер навіть на мить замислилася, скільки тут могло бути невідомих печер, покинутих стежок і прихованих проходів.

— Гарно, правда? — пролунав поруч голос Картера.

— Дуже, — погодилася Клер. — Таке враження, що ми потрапили в інший світ.

— Сподіваюся, тамтешні мешканці не вимагають від мандрівників виконувати якісь давні пророцтва.

— Ти боїшся, що доведеться рятувати королівство?

— Я боюся, що доведеться бігати горами. Це зовсім інша категорія страждань.

Клер тихо засміялася.

— Не хвилюйся. Якщо зустрінемо ельфів, я поясню їм, що ти надто зайнятий.

— Дякую. Нарешті хтось визнав мою незамінність.

— Я сказала «надто зайнятий», а не «незамінний».

— Не руйнуй прекрасний момент.

Клер знову повернулася до вікна. Далеко попереду, на схилі одного з найвищих пагорбів, почали проступати обриси величезної споруди.

Спершу вона нагадувала природне продовження кам’яного масиву. Темні виступи, зубчасті вершини й прямі вертикальні лінії зливалися в єдину композицію, яку легко було сплутати зі скелями.

Але що ближче під’їжджав автобус, то виразніше ставало зрозуміло: це була справа людських рук.

Утім, за кілька хвилин її увагу привернуло щось значно цікавіше за природні краєвиди.