Розділ 27. Прослуховування на епізодичну роль.

Минуло кілька днів, і Джеймс дійсно забрав Ебігейл до себе. Реєстрацію шлюбу вони закінчили досить швидко, без зайвого розголосу та пишної церемонії. Зараз не було часу перетворювати цей день на гучне свято, тим більше що невдовзі вся родина мала зібратися разом.

Генрі та тітонька Лі вирішили не залишати цей день зовсім без уваги, тому ввечері влаштували невелику сімейну вечерю. Дідусь і бабуся ще мали провести в санаторії близько двох тижнів, а до літніх канікул Томмі залишався ще цілий тиждень. Тож велике святкування вирішили відкласти до того моменту, коли всі зможуть зібратися під одним дахом.

На столі було все те, що тітонька Лі зазвичай готувала для особливих сімейних вечорів: кілька гарячих страв, запечене м'ясо, свіжі овочі, салати, домашній хліб і десерт, який вона приготувала власноруч. Ніяких складних прикрас чи святкового декору не було. Лише чиста скатертина, кілька свічок на столі та квіти у невеликій вазі посередині.

Ебігейл спочатку почувалася трохи ніяково. Вона сиділа поруч із Джеймсом і час від часу несвідомо поправляла серветку біля своєї тарілки, ніби не зовсім розуміла, як поводитися в новій ролі.

— Не хвилюйся, — тихо сказав їй Джеймс, нахилившись ближче. — Це просто вечеря.

Ебігейл ледь усміхнулася.

— Для тебе, можливо.

Клер, яка сиділа навпроти, почула їхню розмову й тихо засміялася.

— Він завжди так говорить, коли не хоче визнавати, що сам хвилюється.

Джеймс кинув на неї короткий погляд.

— Дякую за підтримку.

— Завжди рада допомогти, — абсолютно серйозно відповіла Клер, після чого взялася за свою склянку.

Амелія усміхнулася, спостерігаючи за ними, а Картер тільки похитав головою.

— Ви навіть не уявляєте, наскільки швидко це перетворилося на звичайну сімейну вечерю, — пробурмотів він.

— А хіба це погано? — запитала Ебігейл.

— Ні. Навпаки, — відповів Картер. — У нашій родині це, мабуть, найкращий знак.

Генрі, який до цього мовчки слухав їхню розмову, підняв келих із напоєм.

— Тоді, мабуть, саме час сказати кілька слів.

Розмови за столом поступово стихли.

Генрі подивився спочатку на сина, а потім на Ебігейл.

— Джеймсе, я радий бачити тебе щасливим. А тобі, Ебігейл, хочу сказати лише одне: тепер ти частина нашої родини. І я сподіваюся, що поруч із нами ти завжди почуватимешся як удома.

Ебігейл помітно розчулилася, але лише тепло усміхнулася.

— Дякую. Я дуже рада бути з вами.

— Ну все, — пробурмотів Картер. — Тепер точно треба їсти, поки ніхто не почав плакати.

Амелія тихо засміялася, а Генрі лише похитав головою.

Саме в цей момент у вітальні прозвучав сигнал про вхідний відеодзвінок. Амелія першою помітила його й одразу піднялася зі свого місця.

— Дідусь і бабуся.

Вона прийняла дзвінок і поставила планшет так, щоб усіх було добре видно.

На екрані з'явилися усміхнені обличчя Джозефа та Пенелопи. Вони сиділи у своїй кімнаті в санаторії, а за вікном уже темніло.

— Ну нарешті! — вигукнув Джозеф. — Ми вже думали, що ви там вирішили святкувати без нас.

— Ми б ніколи не посміли, — усміхнувся Генрі.

Пенелопа одразу звернула увагу на Ебігейл.

— Люба, підійди ближче, я хочу тебе побачити.

Ебігейл трохи ніяково нахилилася до екрана.

— Вітаю вас, бабусю.

— Тепер уже й мене можна вітати, — жартома відповіла Пенелопа. — У мене ще одна онука з'явилася.

Ебігейл засміялася.

Джозеф теж усміхнувся, а потім подивився на Джеймса.

— Бережи її.

— Так, — спокійно відповів Джеймс.

— І не дозволяй їй самій тягнути на собі все, — додала Пенелопа. — Тепер ви є один в одного.

Джеймс кивнув.

— Зрозумів.

— А ти, Ебігейл, не соромся звертатися до нас, якщо щось знадобиться, — продовжила Пенелопа. — Навіть якщо ми зараз не вдома.

— Я запам'ятаю.

Ще кілька хвилин вони говорили про майбутнє святкування, про те, як Томмі обов'язково вимагатиме окремого шматка торта, коли повернеться, і як Джозеф особисто проконтролює, щоб на святковому столі було достатньо їжі.

— А зараз вам час відпочивати, — нарешті сказав Генрі. — Ми ще встигнемо все відсвяткувати разом.

— Домовилися, — відповів Джозеф. — І не починайте без нас.

— Не почнемо, — пообіцяла Амелія.

Після завершення дзвінка в кімнаті знову стало тихо лише на кілька секунд.

А потім Картер підняв виделку.

— Ну що? Тепер уже точно можна їсти?