Розділ 20. Робота на фермі.

Ледь учасники встигли закінчити сніданок і перейти до просторої тераси головного ресторану, як до них наблизився ведучий.

— А тепер я хочу познайомити вас із людиною, завдяки якій взагалі існує це дивовижне місце. Зустрічайте — власник ферми «Ельмар Веллі», пан Артур Веллер!

Під оплески до компанії підійшов високий, кремезний чоловік років п'ятдесяти п'яти. Коротке сивувате волосся, засмагле від багаторічної праці обличчя, міцні натруджені долоні. Одягнений він був напрочуд просто: світла лляна сорочка із закоченими рукавами, темно-коричневі штани та високі шкіряні чоботи. З першого погляду він більше нагадував звичайного фермера, ніж власника одного з найвідоміших туристичних комплексів королівства.

— Доброго ранку всім, — доброзичливо усміхнувся чоловік. — Мене звати Артур Веллер. Мені п'ятдесят п'ять років. За освітою я агроном і зоотехнік. Більшу частину свого життя займався розведенням коней та інших свійських тварин. Чесно кажучи, ніколи навіть не думав, що одного дня моя звичайна сімейна ферма перетвориться на туристичний курорт.

— Саме про це нам і хотілося б почути, — усміхнувся ведучий. — Багатьом цікаво, як усе починалося.

Артур трохи задумався, ніби подумки повернувся на багато років назад.

— Якщо коротко... усе почалося зовсім випадково. Одного разу до мене звернулася директорка дитячого будинку із сусіднього містечка. Вона запитала, чи можна привезти кількох дітей, щоб вони побачили справжню ферму, погодували тварин, покаталися на поні. Я погодився без жодних вагань.

Його голос став трохи теплішим.

— Я й досі пам'ятаю той день. Для мене це були звичайні кози, вівці, кролики, коні... Я бачив їх щодня. Але коли побачив очі тих дітей... зрозумів, що для них це справжня пригода. Вони сміялися, обіймали тварин, фотографувалися буквально з кожною козою. Дехто вперше в житті гладив коня.

Учасники мовчки слухали.

— Один із вихователів виклав кілька фотографій у соціальні мережі. Не минуло й тижня, як мені почали телефонувати батьки, школи, туристичні агентства. Люди просили організувати такі самі екскурсії. Спочатку я навіть розгубився.

— І ви погодилися? — поцікавилася Софія Міранда.

— Так. Але символічна плата була необхідна хоча б для того, щоб купувати більше корму для тварин і підтримувати порядок. Потім подумав: якщо люди приїжджають на кілька годин, чому б не зробити для них затишне місце, де можна перепочити? Збудував кілька альтанок, облаштував дитячий майданчик.

Він усміхнувся.

— Через рік зрозумів, що цього вже замало. З'явилися кінні прогулянки, невелике кафе з домашньою кухнею, майстер-класи. Потім обладнали місця для відпочинку, гостьові будинки. Далі — басейни, спортивні майданчики, нові маршрути. Кожного року ми щось додавали, бо бачили, чого саме не вистачає нашим гостям. І так, крок за кроком, ферма виросла до того комплексу, який ви бачите сьогодні.

— Тобто все розвивалося поступово? — перепитав Алекс Кім.

— Саме так. Ми ніколи не будували все одразу. Просто намагалися зробити перебування людей трохи комфортнішим, ніж учора.

Картер озирнувся у бік величезного іподрому, який добре проглядався навіть звідси.

— Вибачте, але в мене виникло питання. Якщо все починалося зі звичайної домашньої ферми... то звідки тут узявся такий великий стадіон для кінних перегонів? Він зовсім не схожий на щось, що можна було добудувати поступово.

Артур тихо засміявся.

— Насправді це чистий збіг обставин. Стадіон існував задовго до мене. Він належить державі й досі залишається державною власністю.

— Справді? — здивувався Честер.

— Авжеж. Колись тут регулярно проводилися кінні змагання. Моя ферма тоді була досить далеко звідси. Між нами простягалися чужі пасовища, що належали різним власникам. Згодом мені вдалося поступово викупити ці землі, і зрештою територія ферми розрослася настільки, що буквально з'єдналася зі стадіоном.

— Тобто зараз здається, ніби це один великий комплекс, хоча юридично це не так? — уточнив ведучий.

— Саме так. Ми просто тісно співпрацюємо. Під час великих змагань стадіон живе своїм життям, а ми допомагаємо приймати гостей. Для туристів це зручно, для спортсменів теж.

— Виходить, вам ще й дуже пощастило з місцем, — усміхнулася Мія Росс.

— Безумовно. Але я завжди кажу, що навіть найкраще місце нічого не варте без людей, які вкладають у нього душу. Наш колектив уже давно став великою родиною. Саме завдяки їм гості хочуть повертатися сюди знову.

Учасники схвально закивали.

Навіть Роузі, яка зазвичай не приховувала свого скептицизму, цього разу мовчки слухала розповідь господаря. У його словах не було жодної показної гордості чи бажання похвалитися власними досягненнями. Він говорив просто й щиро, як людина, яка багато років займалася улюбленою справою і раділа, що одного дня вона почала приносити користь не лише його родині, а й тисячам людей, які приїжджали до долини Ельмар за відпочинком, новими враженнями та теплими спогадами.

Після знайомства з Артуром Веллером ведучий знову звернувся до камер.

— Ну що ж, час переходити до першого завдання цього дня. Ви ж не думали, що приїхали сюди лише засмагати біля басейну?