Розділ 14. Суперечка під час шопінгу.

Наступного дня у Клер знову був вихідний. Попри те, що вона вже стала артисткою провідної розважальної компанії, ще зовсім не означало, що робота одразу посиплеться на неї з неба. Пошук відповідних проєктів, переговори та підписання нових контрактів потребували часу, тож найближчі кілька днів вона могла дозволити собі трохи побайдикувати.

Зрештою, Клер ще далеко не встигла звикнути до свого нового життя. Цей світ відкривав перед нею безліч можливостей, і сьогодні вона вирішила скористатися однією з них — просто прогулятися торговим центром, оновити гардероб і трохи насолодитися звичайним людським шопінгом.

Перед очима Клер розчинилися широкі скляні двері торгового центру, і її одразу накрила знайома атмосфера великого міста. Яскраве освітлення відбивалося від полірованої підлоги, десятки вітрин змагалися між собою, заманюючи відвідувачів новими колекціями, аромат свіжозмеленої кави змішувався із солодким запахом випічки, а десь неподалік лунав дитячий сміх. Люди неквапливо прогулювалися поверхами: хтось поспішав із пакетами до виходу, хтось приміряв чергову пару взуття, закохані сперечалися біля ювелірної крамниці, а діти благали батьків купити їм чергову іграшку.

Здавалося, тут існував окремий маленький світ, у якому гроші легко перетворювалися на речі, а бажання — на покупки.

Клер неквапливо йшла широким проходом, розглядаючи вітрини. На її обличчі не було ні зверхності, ні почуття всемогутності. Швидше... звичайне людське зацікавлення. Люди люблять витрачати гроші, і вона не була винятком.

Так, тепер вона володіла статками, про які ще кілька днів тому навіть не могла мріяти, навіть попри те, що в минулому житті вона теж не бідувала. Але це не означало, що разом із грошима вона раптом перестала бути людиною. Жадібність, заздрість, бажання купити щось красиве, навіть марнотратство — усе це було частиною людської природи. Різниця полягала лише в тому, чи здатна людина вчасно сказати собі: «Досить».

Клер прекрасно це розуміла.

Саме тому вона навіть не намагалася вдавати із себе святу, яка вище за матеріальні речі. Якщо їй хотілося оновити гардероб чи придбати щось просто тому, що це красиво, — вона робила це без докорів сумління.

Єдине, на чому вона не збиралася економити, — власна безпека. Тому за кілька кроків позаду мовчки крокував високий, кремезний чоловік у темному костюмі. Його уважний погляд постійно ковзав натовпом, відстежуючи кожен підозрілий рух.

Дехто назвав би це надмірною обережністю. Клер — здоровим глуздом.

Після всього, що сталося, вона чудово засвоїла одну просту істину: дурна хоробрість не варта нічого. Якщо існує можливість зменшити ризик, нею потрібно скористатися.

А ще це було неймовірно зручно. Не потрібно тягнути десяток важких пакетів, думати, як донести покупки до машини, чи переживати, що руки ось-ось відваляться. Вона просто передавала черговий пакет охоронцю, і той мовчки приймав його, навіть не змінюючи виразу обличчя.

— Саме за це людям і платять, — подумала Клер, мимохідь усміхнувшись.

Свобода? Незалежність? Можливість самій носити двадцять кілограмів покупок?

Нехай цими романтичними дурницями захоплюються героїні романів.

Клер набагато більше подобалися комфорт, практичність і здоровий глузд. Якщо життя дозволяло зробити його простішим, вона не бачила жодної причини відмовлятися від цієї можливості.

Клер неквапливо прогулювалася вздовж вітрин ювелірної крамниці.

На відміну від блиску золота чи холодного сяйва діамантів, її завжди більше приваблювали прикраси з природного каміння. У них було щось... живе. Наче кожен камінь мав власний характер.

На окремих оксамитових підставках лежали каблучки й кулони з імператорського зеленого нефриту, прозорого жадеїту, густо-синього лазуриту із золотистими прожилками, малахіту з його химерними смарагдовими візерунками, медового бурштину, бірюзи кольору літнього неба, а поруч виблискували рубіни, танзаніти та чорні опали.

— Цей дуже гарний, — промовила Клер, приміряючи тонкий срібний браслет із нефритом.

— Панночко, він просто створений для вас, — одразу заусміхалася продавчиня. — Ваш тон шкіри чудово підкреслює колір каменю.

Клер лише усміхнулася.

— А ти що скажеш?

Вона обернулася до кремезного охоронця.

Той мовчки подивився на браслет і беземоційно кивнув.

— Гарно.

За хвилину Клер уже приміряла масивний кулон із малахітом.

Охоронець трохи примружився, та підняв одну брову.

— Не дуже.

— Серйозно?

Він коротко кивнув.

— Завеликий.

Клер пирхнула зі сміху.

— Брате, не хвилюйся. Одного дня я обов'язково відведу тебе до лікаря. Можливо, параліч лицевого нерва все ще можна вилікувати.

Навіть продавчиня ледве стримала усмішку.

Сам охоронець лише важко зітхнув.

— Дякую за турботу.

Саме цієї миті над входом тихо дзенькнули дзвіночки і до магазину зайшли двоє знайомих. Роузі та Ітан.