Розділ 13. Проблеми зразкової родини.

Бенкетна зала найрозкішнішого готелю столиці сяяла теплим золотавим світлом. Під кришталевими люстрами мерехтіли сотні вогників, відбиваючись у дзеркальних колонах та полірованому мармурі. Уздовж стін розташувалися столи з вишуканими закусками та дорогими напоями, а в центрі залу повільно лунала жива музика.

Сьогодні родина Вілсон відзначала ювілей свого глави, тому серед гостей зібралися найвпливовіші люди міста: старі аристократичні родини, власники великих корпорацій, політики та партнери по бізнесу. У повітрі панувала атмосфера розкоші, але за усмішками та чемними розмовами ховалися десятки прихованих суперництв і старих образ.

Родину Еванс представляли лише четверо.

Генрі цього вечора відмовився від звичного ділового стилю. На ньому був темно-синій вечірній костюм без краватки, а верхні ґудзики білої сорочки залишалися розстебнутими. Він виглядав розслабленим лише зовні.

Амелія обрала елегантну сріблясто-блакитну сукню, що підкреслювала її витончену поставу. Її прикраси були дорогими, але стриманими, а впевнена усмішка не поступалася жодній із світських дам.

Картер з'явився у чорному костюмі сучасного крою. Без суворих ділових вимог він більше нагадував популярного актора чи модель, ніж спадкоємця великої корпорації.

Клер же обрала темно-бордову сукню з відкритими плечима. Її руде волосся спадало м'якими хвилями на плечі, а яскраві блакитні очі одразу привертали увагу присутніх.

На іншому боці залу, оточений гостями, стояв господар вечора — Роберт Вілсон. Поруч із ним перебувала його дружина Вікторія Вілсон.

Колись Роберт і Генрі були однокурсниками. Вони одночасно закохалися в Сару, але вона обрала Генрі. Роберт так і не зміг цього пробачити. З роками суперництво лише посилилося, а кожна їхня зустріч перетворювалася на змагання, хто досягнув більшого.

Тому зараз Генрі дивився на старого суперника з таким виглядом, ніби волів би опинитися будь-де, тільки не тут.

Помітивши це, Клер хитро посміхнулася. Вона швидко прослизнула між Генрі та Картером і підхопила обох під руки.

— Панове, вас теж дратує цей хвалькуватий дядько?

Вони стояли трохи осторонь від основного натовпу й спостерігали за Робертом.

Той голосно розповідав черговій групі гостей про свої досягнення, успішний бізнес і зразкову сім'ю. Біля нього стояла Вікторія з бездоганною світською усмішкою, а трохи позаду — їхній п'ятнадцятирічний син Джек.

Клер ледь помітно кивнула у їхній бік.

— А хочете, розповім вам одну вибухову плітку?

Картер одразу зацікавився.

— О, це вже звучить багатообіцяюче.

Генрі підозріло примружився.

— Які ще плітки?

— Уважно погляньте на подружжя Вілсонів. Вам не здається дивним, що у такої яскравої пари народився син із дещо іншими рисами зовнішності?

Роберт і Вікторія дійсно виглядали дуже схоже. Обоє були високими, із темною шкірою теплого відтінку, густим кучерявим волоссям та виразними рисами обличчя. У їхній зовнішності легко вгадувалося походження з південних узбереж королівства.

Їхній син також успадкував темну шкіру, тому на перший погляд різниця майже не впадала в очі. Але якщо придивитися уважніше, можна було помітити інше: пряміше темне волосся, іншу форму носа та щелепи, а також риси, характерні для мешканців західних торговельних провінцій.

Картер нахилив голову.

— Хм...

Генрі теж почав уважніше розглядати родину Вілсонів.

За кілька секунд його брови повільно поповзли вгору.

— А тепер, коли ти сказала...

Картер тихо пирснув.

— Справді. Раніше я навіть не звертав уваги.

Він перевів погляд на Клер і хитро посміхнувся.

— Ти щось знаєш?

Клер невинно кліпнула очима.

— Ну... Дядьку, в тебе є здогадки?

Генрі вже виглядав значно веселішим.

— Ти хочеш сказати, що хтось із них... а другий просто змирився з цим?

Він ледве стримував сміх, дивлячись на Роберта.

Клер похитала головою.

— Якщо це він привів чужу дитину в сім'ю, тоді так. Але я б сказала, що витримка пані Вілсон у такому випадку просто неймовірна.

— А якщо навпаки? — одразу підхопив Картер.

— Тоді зовсім не факт, що містер Вілсон про щось здогадується.

— Ц-ц-ц...

Генрі вже відкрито усміхався. Він похитав головою, спостерігаючи, як Роберт із гордим виглядом продовжує вихвалятися перед гостями.

— Знаєш, Клер... Я навіть не впевнений, чи хочу дізнаватися правду. Мені вже достатньо того, що тепер я не можу роздивитися цю «ідеальну сім'ю» і не думати про твої слова.

Картер тихо засміявся.

— Вітаю. Тепер і я теж.

А Клер лише задоволено посміхнулася, дивлячись на те, як настрій Генрі стрімко покращувався.