Розділ 2. Знайомство з родиною.

Клер стояла на порозі велетенського триповерхового будинку, що більше був схожий на невеликий замок. Помешкання знаходилося в елітному районі столиці й займало велику територію. Просторий двір із фонтанами та клумбами, власний фруктовий сад і спортивний майданчик, кілька зон відпочинку, великий басейн, гараж, що міг вмістити десяток автомобілів, а також окрема будівля для проживання обслуговуючого персоналу — для догляду такого великого домогосподарства було необхідно чимало людей.

Коли вона приїхала до воріт маєтку, її зустріла охорона. Пояснивши ситуацію, вони отримали наказ провести гостю до головної вітальні на першому поверсі.

Переступивши поріг будинку, дівчину зустріла домогосподарка, тітонька Лі. Жінка середнього віку була одягнена в охайну чорну форму з білим комірцем. Вона привітала Клер теплою посмішкою та запросила до будинку.

У попередньому житті Клер встигла заробити собі цілий статок, тож, потрапивши в таке середовище, вона не надто дивувалася. Окрім цього, прочитавши сценарій, вона вже приблизно уявляла подібні масштаби багатства родини Еванс.

Вони пройшли до великої вітальні, де навколо низького чайного столика на диванах сиділа літня пара та чоловік середнього віку. Коли привели дівчину, вся увага одразу зосередилася на ній.

Першим відреагував її дядько, Генрі Еванс. Хоч він бачив Клер лише одного разу, коли та була зовсім маленькою, усе одно впізнав племінницю з першого погляду. Вона була дуже схожа на дідуся: таке ж руде волосся та блакитні очі.

— Маленька Клер, невже ти так виросла?

Клер на мить затримала погляд на ньому, швидко зібравшись із думками.

— Дядьку… Вітаю, — стримано привіталася вона.

— Ох, дитинко…

— Генрі, це… Невже це дитина нашої Луни? — зі сльозами на очах запитала бабуся.

— Так… Батьку, мамо, це Клер Еванс, дочка моєї сестри Луни, ваша внучка, — представив їх чоловік. — Клер, привітайся, це твої рідні: дідусь Джозеф та бабуся Пенелопа.

Клер перевела погляд з одного на іншого, ніби запам’ятовуючи їхні обличчя.

— Дідусю, бабусю, вітаю вас.

— Ох, дитинко, проходь сюди, присядь, дай на тебе подивитися, — протягнула до неї руки пані Пенелопа.

Клер обережно взяла її за руку й сіла поруч. На мить бабуся затихла, вона ледь помітно стиснула долоню дівчини, та не відводячи від неї погляду зпитала:

— Люба, розкажи нам, щось сталося в тебе вдома?

Клер ковзнула поглядом по кожному з них, трохи затримавшись. Та перш ніж вона встигла щось сказати, дідусь глузливо посміхнувся.

— Говори, як є. Ми знаємо, що той нікчемний чоловік усі ці роки забороняв вам із матір’ю спілкуватися з нами, він погрожував їй розлученням чи чимось подібним, — сердито говорив старий. — Моя наївна дочка слухалася його більше, ніж власних батьків… Як прикро…

— Це…

Клер зробила глибокий вдих, стримуючи зайві емоції. Вона не хотіла турбувати дідуся й бабусю своїми проблемами, тому вирішила почати обережно.

— Можна… Можна мені тепер жити з вами? — запитала вона рівним тоном. — Бо у батька тепер нова родина, і я не хочу їм заважати.

«Ця двчина збиралася вчинити самогубство… Хіба я зможу спокійно жити в тій родині з цим тілом? Авжеж ні! Але... навіщо відмовлятися від життя, якщо можна просто змінити родину?»

Її погляд став твердішим.

«Шкода тільки, що майбутнє цієї родини зовсім не щасливе… Але вони хороші люди… як шкода, що автор прописав їм таку трагічну роль… Хм… Це я якось виправлю.»

 Клер говорила спокійно. Надто спокійно для людини, яка згадувала власне життя. Її голос не тремтів, вона не плакала, не зривалася на емоції — лише дивилася кудись убік, ніби боялася зустрітися з кимось поглядом. Вона не збиралася приховувати правду, чи грати роль жертви. Вона звикла говорити правду прямо в очі, тому просто говорила, як це було насправді.

— Після того як у батька з’явилася Джоанна… все почало змінюватися, — тихо промовила вона. — Спочатку не різко. Майже непомітно. Але з часом я стала для них чужою.

Вона гірко всміхнулася, хоча в цій усмішці не було нічого веселого.

— На сімейних вечорах для мене все рідше знаходилося місце. За столом з’являлися тільки ті страви, які любила Роузі. Ніхто навіть не питав, чи їла я взагалі. Чи втомилася після навчання та роботи. Чи не хворію… Усім стало байдуже.

Клер опустила погляд на власні руки, її пальці ледь стиснули тканину сукні.

— Спочатку я намагалася не звертати уваги. Думала, що просто перебільшую. Що якщо буду старатися більше — все зміниться. Але потім Роузі почала все частіше підставляти мене. І найгірше було те, що зовні це завжди виглядало випадковістю. Вона ніколи не робила нічого прямо. Просто… після кожної такої “випадковості” карали саме мене...і щоразу покарання ставало жорсткішим. Від простого блокування банківських карт, до фізичного покарання...

У кімнаті запанувала тиша.

Клер говорила рівно, але всередині все стискалося так сильно, що їй ставало важко дихати. Спогади попередньої власниці тіла вже перестали бути просто чужими картинками. Вона пам’ятала кожен погляд, кожне приниження, кожне відчуття самотності так чітко, ніби все це сталося саме з нею.