Дзеркало історій – подорож у минуле замку і перша підказка

Світ навколо них закрутився, наче хтось змахнув величезним пензлем і змішав усі барви у вихорі. Олівія й Пітер відчули, як земля під ногами зникла, а повітря стало легким і прохолодним, мов ранковий туман. Вони летіли — чи пливли? — у ніжному сяйві, поки раптом не відчули під ногами тверду поверхню. Коли мерехтіння зникло, діти опинилися у великій, яскраво освітленій залі. Вона була такою, як на картинах: оздоблена золотими орнаментами, з блискучими люстрами й людьми у розкішних шатах.
Але це був не музей, не картина — усе було живе.

— Це бал… — прошепотіла Олівія, зачаровано роздивляючись навколо.

На паркеті танцювали пари. Музиканти в струмливих камзолах грали на старовинних інструментах. Жінки у легких сукнях кружляли, немов пелюстки у вітрі. Чоловіки виводили складні кроки, а їхні оздоби виблискували у світлі кришталю. Але найголовніше: ніхто з присутніх, здавалось, не бачив дітей.

— Ми… невидимі, — здогадався Пітер, обережно махнувши рукою перед обличчям танцюючого чоловіка. Той навіть не кліпнув.

У цю ж мить Олівія відчула тепло — щоденник у її руках світився ніжним сріблястим сяйвом. Вона відкрила його, і на чистій раніше сторінці з’явилися рядки:

“Знайди того, хто не танцює.”

— Хто не танцює? — повторила дівчинка. — Але всі…

І раптом Пітер помітив щось у далекому кінці зали.

— Он! Біля колони!

Поруч із високою мармуровою колоною стояла дівчинка приблизно їхнього віку. Вона була одягнена в просту світлу сукню, не таку розкішну, як у всіх інших. Її довге волосся спадало на плечі, а обличчя було сумне. Вона не танцювала. Вона навіть не дивилася на цей бал — лише стискала в руках невеликий медальйон.

Діти підійшли ближче.

— Можливо, вона нас бачить? — прошепотів Пітер.

Дівчинка повільно підняла погляд… і її очі здригнулися від здивування.
Вона бачила їх.

— Ви… інші, — тихо промовила вона. — Ви не звідси.

Олівія кивнула:

— Ми шукаємо правду про замок. Ти знаєш, що тут відбувається?

Дівчинка притиснула медальйон до грудей і озирнулася, наче боялася, що їх підслухають.

— Це останній бал перед тим, як… перед тим, як сталася біда, — прошепотіла вона. — Замок був щасливим місцем, поки не зник ключ сонця.

— Ключ сонця? — перепитав Пітер.

— Він охороняв магію замку. Без нього все почало руйнуватися. Стіни, секретні кімнати… навіть люди.
Вона вдихнула.

— І мене ніхто тут більше не бачить, хоча я все ще живу. Я — застрягла між минулим і майбутнім.

Олівія відчула, як серце стискається.

— Ми можемо допомогти! Але нам потрібна підказка. Щоденник сказав знайти тебе.

Очі дівчинки м’яко засвітилися.

— Тоді слухайте. Ключ сонця колись належав моєму братові. Він був стражем замку… і пропав тієї ночі.
Вона відкрила медальйон — всередині було крихітне зображення хлопчика з лагідною усмішкою.

— Його звали Лукас.

Раптом музика в залі почала спотворюватися, мов старий запис, який хтось перемотував занадто швидко. Люстри мигнули. Танцюристи завмерли. Дівчинка схопила Олівію за руку — і тепер була такою ж прозорою, як туман.

— Час у цьому спогаді закінчується! Слухайте мене: шукайте кімнату, де Лукас зберігав свої записи. Там перша справжня підказка!
Вона відступила назад і швидко зникала, немов розчинялася в повітрі.

— І остерігайтесь того, хто забрав ключ… він досі в замку…

Повітря засвітилося білим. Світ почав розпадатися — зал, танцюристи, музика — усе крутилося й зникало, наче намальоване на воді.

Останнє, що діти почули, був її голос:

— Знайдіть мого брата…

І вони знову провалилися у сяйво.