Кімната привида – привид оберігає замок і загадує випробування

Коридор, у який вони ступили після кімнати з картинами, здавався набагато темнішим. Світло ліхтарів, закріплених на стінах, тремтіло, немов боялося рухатись далі. Повітря стало прохолоднішим, і навіть Олівія, яка зазвичай нічого не боялась, відчула, як у грудях щось стислося. Посеред коридору вони помітили ще одні двері — старі, майже чорні від часу, прикрашені срібною ручкою у формі змії, що згорнулася у кільце. І хоч таблички не було, діти навіть без напису відчували: за цими дверима криється щось важливе.

Пітер торкнувся ручки — вона була холодною, аж мороз пробіг шкірою.

— Тільки раз глянемо, й одразу назад… — прошепотів він, хоча сам у це не дуже вірив.

Двері відчинилися повільно, ніби зітхаючи. Усередині була невелика кругла кімната. Стіни вкривали старовинні гобелени, темно-сині та срібні, з візерунками місяців, комет і зіркових шляхів. На підлозі — величезна печатка, викладена з каменю, у вигляді того самого символу, який вони бачили в щоденнику: око всередині сонця. Але головне — кімната була не порожньою.

У центрі повільно витав напівпрозорий світляний силует. Він був схожий на чоловіка років сорока, у довгому плащі з високим коміром. Його обличчя було спокійним, але сумним. Очі світилися м’яким блакитним світлом, мов лампи в тумані. Пітер інстинктивно схопив Олівію за руку. Привид обернувся до них і заговорив тихо, але голос лунав у їхніх головах, наче шелест сторінок старої книги:

— Нарешті… відвідувачі, які не бояться стати на шлях правди замку.

Діти не могли говорити — тільки слухали.

— Я — страж цього місця. Ті, хто зник у тиші століть, залишили мені обов’язок: оберігати таємниці замку від тих, хто шукає їх задля слави… або сили. Ви ж… — він нахилився ближче, і його плащ затремтів від невидимого подиху вітру, — шукаєте їх із цікавості, сміливості й чистих сердець. Це добре. Олівія нарешті зібралася з думками.

— Ми знайшли щоденник… він привів нас сюди. Ми хочемо знати правду про замок.

Привид кивнув.

— Правда не дається просто так. Її можна знайти лише тому, хто доведе свою відвагу, розум і вірність. Перед вами — перше випробування.

Кам’яна печатка на підлозі засвітилася м’яким золотим сяйвом. Символ ока всередині сонця закрутився, немов зрушений невидимими шестернями.

— У кожній легенді цього замку є маленький ключ. Але перш ніж шукати справжній ключ… вам доведеться пройти крізь дзеркало історій.

На протилежній стіні, де вони раніше бачили лише тканину, повільно проступило велике овальне дзеркало. Його поверхня хвилювалася, як спокійне озеро під вітром. У відбитті не було дітей — лише туман, через який щось мерехтіло.

— Ви маєте увійти в це дзеркало, — сказав привид. — Там ви опинитеся в одній із подій минулого замку. Вам необхідно знайти істину, яка прихована серед спогадів. Лише так ви зможете отримати підказку для наступного кроку.

— А якщо ми… застрягнемо там? — тихо запитав Пітер.

Привид сумно усміхнувся.

— Дзеркало не тримає тих, хто не боїться істини. Але пам’ятайте: у світі спогадів не все є тим, чим здається. Довіряйте один одному — і щоденнику.

Світло у кімнаті стало м’яким, майже сріблястим. Дзеркало спалахнуло.

— Час настав, — промовив привид. — Перше випробування розпочинається.

Олівія й Пітер глибоко вдихнули… і разом зробили крок у сяйво. Світ навколо них розчинився.