Заборонена кімната – Олівія і Пітер відступають від групи

Діти обережно пройшли через подвір’я, слухаючи розповідь екскурсовода. Вони помітили витончені кам’яні сходи, що вели до високих дверей, різьблені ворота і старовинні балкони, які виглядали, наче тільки-но реставровані руками чарівника. Кожен крок лунав у кам’яних коридорах, а прохолодне повітря пахло старим деревом і трохи сирістю. Коли вони нарешті пройшли через головні ворота і опинилися всередині замку, діти були вражені: величезні зали з кришталевими люстрами, старовинні картини на стінах, бібліотека з високими стелажами, де книги стояли рядами, наче чекали свого читача.

Олівія й Пітер трохи відстали, затримуючись біля одного з коридорів. Там вони помітили масивні дерев’яні двері, на яких висіла вицвіла табличка:

«Вхід заборонено»

— Пітер, ти бачив це? — прошепотіла Олівія. — Нам казали нікуди не заходити, але… хтось чи щось чекає за цими дверима.

— Можливо, це просто комора, — пробурмотів Пітер, але і сам відчував, що двері манять його.

Група вже рушила далі, а діти стояли осторонь, уважно розглядаючи деревину, візерунки і холодну металеву ручку. Серце билося частіше: перед ними була перша справжня загадка замку — двері, до яких ще не ступала нога відвідувача. І хоча вони поки що не входили всередину, Олівія й Пітер зрозуміли одне: пригоди тільки починаються.

Олівія й Пітер ще стояли перед масивними дерев’яними дверима із табличкою «Вхід заборонено», коли серце почало калатати сильніше. Коридор навколо здавався тихим і трохи холодним, лише відлуння кроків екскурсовода і групи за стіною нагадувало, що вони не зовсім одні.

— Лише поглянемо… — пошепки промовив Пітер, і його очі світилися від невимовної цікавості.

Олівія обережно натисла на ручку. Двері відчинилися беззвучно, як ніби чекали саме їх. Усередині кімната виявилася прохолодною, повітря пахло деревом, старими книгами та легким ароматом воску. Свічки на стінах світили рівним золотавим світлом, хоча ніхто їх не запалював. Кімната була більшою, ніж вони очікували. Стеля з темного дерева піднімалася високо, і по балках простягалися старовинні різьблені символи. Уздовж стін стояли масивні шафи і полиці, обвішані павутинням. На дверцятах шаф були вирізьблені сцени з життя замку: бали, битви, коронації, фантастичні істоти. Деякі фігури здавалися майже живими.

У кутку стояло велике крісло з бордовою тканиною, потерте від часу, але все ще величне. Поруч — круглий столик, на якому лежали старовинні лупи, зім’яті карти і маленькі камінці дивних форм. У центрі кімнати стояв великий дубовий стіл, на якому, серед інших дрібних предметів, лежав один особливий — старий щоденник. Обкладинка була зі шкіри, потріскана та потерта, застібка тріснула. Олівія обережно взяла його до рук — він був дивно теплим, немов хтось щойно його торкався.

— Пітер, дивись! — прошепотіла вона. — Наче хтось щойно тримав його в руках.

Вона повільно відкрила щоденник. Сторінки зашурхотіли, ніби зітхнули від радості. На них були карти, записи та загадкові символи, що світилися легким сріблястим світлом.

На першій сторінці великими літерами було написано:

“Тим, хто шукає правду замку.”

Під текстом був символ — око всередині сонця.

Діти переглянулися: серце билося швидко, але не від страху — від очікування. Вони зробили перший крок у невідоме, і перед ними відкрився новий, дивовижний світ таємниць замку. І хоча вони ще не знали, що попереду чекає безліч загадок і випробувань, у цю мить усе здавалося можливим.