Епілог

«Тиша перед маршами»

Відень, грудень 1936 року.

Сніг падав обережно, ніби боявся зіпсувати фасади. Відень був чистим, аж до неприродності. Кожна крамниця на Маріяхільферштрассе світилася теплим світлом, а кожен перехожий говорив упівголоса, як у місті, де ввічливість уже стала захисним механізмом.

Полянський жив у невеликій кімнаті над друкарнею неподалік від Карлсплацу. Зранку чув гуркіт візків із газетами — „Neue Freie Presse”, „Reichspost”, „Wiener Zeitung”. Заголовки різнилися лише шрифтами. На першій сторінці кожної — спокійні слова: „Deutschland i Österreich — Neue Ära Zusammenarbeit” (“Німеччина й Австрія — нова ера співпраці”). Він сидів біля вікна, тримаючи чашку кави, яка давно вистигла, і думав, що слово співпраця завжди звучить лагідно, коли його вимовляє переможець.

У кав’ярнях, де ще рік тому сперечалися про Габсбургів, тепер говорили пошепки. Кельнери вчилися новим формам вітання, а музиканти замовкали, коли за столами з’являлися чоловіки у чорних сорочках. Коли один з них кинув монету в капелюх сліпого скрипаля, той на мить зупинився — не від вдячності, а від страху, що не взяв її досить швидко.

Полянський перегортав сторінки старої “Nowa Warta”. Вирізка з пожовклого номера ще зберігала запах фарби. “Станіславівська справа” — тепер лише історична хроніка. Він читав і ловив себе на тому, що пам’ятає всі ці прізвища — Грушинський, Ковалевський, Бжозовська. Ніби це не документи, а імена з каміння. Вони всі згоріли. А тепер — світ готує новий архів, цього разу для континенту.

У поштовій скриньці він знайшов конверт без зворотної адреси. Усередині — короткий лист, знайомий почерк: „Я більше не вірю в пожежі, але все ще вірю в тебе. — Єлена.” Під аркушем — вирізка з краківської газети: „Справу земельних махінацій у Станіславові закрито. Державні інтереси не постраждали.” Він перечитав обидва рядки кілька разів. Потім поклав лист і вирізку в попільничку й підпалив сірником. Полум’я, ледве торкнувшись паперу, спалахнуло — тонке, сухе, знайоме. — Не постраждали, — сказав уголос. — Тільки держава виживає. Люди — ні.

Він вийшов на Карлсплац. Повітря пахло холодом і гарячими каштанами. На розі хтось продавав свіжий номер „Reichspost” із великим портретом Гітлера на шпальті. Підпис: „Führer przemawia o pokoju” (“Фюрер говорить про мир”). Полянський купив примірник, дивився на обличчя з фотографії й думав, що ніколи не бачив миру з таким прикусом.

На вулицях ставало темніше. Десь біля Карлскірхе проходила процесія молодих людей у чорних мундирах із факелами. Вони співали, майже радісно. Люди розступалися, мов перед весіллям. У вікнах кав’ярень світло колихалося, відбиваючись у склі, як пожежа, що ще не почалася.

Полянський стояв осторонь і думав, що бачив цей вогонь раніше. У Станіславі він горів над архівом, над зошитом, над людьми. Тут він горів над містом. „Пожежа перейшла кордон,” — сказав тихо сам собі.

Він повернувся до своєї кімнати. На столі лежав аркуш паперу, чистий і білий. Хотілося щось написати — звіт, нотатку, кінець історії. Але не було кому її надіслати. Він записав кілька слів: “Коли світ вчиться мовчати, навіть найгучніша правда звучить як шепіт. Але я все ще чую її.”

Поруч він поклав чистий конверт — для Єлени, якщо колись знайде адресу, якої вже, можливо, не існує.

За вікном почулися кроки — чіткі, рівні, ритмічні. Маршували. Голоси звучали як репетиція війни.

Полянський загасив лампу, підійшов до вікна й довго дивився вниз. Сніг уже не здавався чистим — лише прикриттям для чогось чорного. Він знав, що історія ніколи не закінчується, вона лише міняє уніформу. Він подумав: «Я не можу спинити марш. Але, можливо, знову врятую кілька аркушів.»

Вогонь десь у світі вже розпалювався. А Відень дихав рівно — як людина, що ще не знає, що спить на пороховій бочці.