Глава 38

Коли палають столи

Варшава пахла вугіллям і холодним воском. Коридори міністерств ранком були схожі на довгі кліщі, що стискали людей у формених пальтах і редакторів із зім’ятими капелюхами. На підвіконнях лежали свіжі номери: „Lista nazwisk. Przebieg transakcji” (“Список імен. Хід угод”). У вестибюлі хтось голосно прочитував: «Староста Грушинський — під вартою, банкір Ковалевський — арештований, секретар Левандовський — арештований». Літери дзвеніли, як метал.

Делегат урядової комісії Радзінський з’явився у дверях на мить — тонкий профіль, окуляри в тонкій оправі, підборіддя, що любить рішення без зайвих слів. «Прошу в залу», — і двері ще раз зітхнули. На дубовому столі розклали телеграми зі Львова і Станіслава, зверху — віденська колонка: „Stanislau. Próba porządku” (“Станіслав. Випробування порядку”).

— Панове, — сказав Радзінський, відсуваючи попільничку. — Справа більше не провінційна. Прошу протоколювати.

Колишній міністр внутрішніх справ Грабовський сидів збоку, без портфеля і без посмішки. Він виглядав, наче людину попросили залишити ключі, але не пояснили — від чого. Він зустрів погляд Радзінського й опустив очі. У кулуарах шепотіли: «Цап-відбувайло», але в коридорах звук губився під кроками. Десь на Алеях Уяздовських заскрипіли двері іншого кабінету — звіт ішов нагору.

Львів у той же час гудів по-своєму. Друкарню «Nowa Warta» опечатали «на час перевірки». На дверях висів папірець: „Kontrola pożarowa” (“Пожежна перевірка”). Редактор пив холодну каву, і чорнило на його пальцях встигло підсохнути. Двоє у цивільному чекали біля входу, не кажучи, хто вони. Лиш подиви — як два цвяхи у дошці.

— Вам до Варшави, — сказав один, мружачись. — Wezwanie do przesłuchania (“Виклик на допит”).

Редактор підписав розписку, а тоді, ніби ненароком, відступив у бічну кімнату, де в сейфі під кодом «Zapis 43» лежали оригінали документів. Ключ лежав у внутрішній кишені — тепер уже важчий, ніж завжди.

Він написав Полянському коротку записку: «Правда має свою ціну. Ти вже сплатив. Залишок — на мені». Запечатав і передав хлопцеві з рикшею, який умів не ставити запитань.

Полянський сидів біля вікна свого львівського готелю, коли принесли два листи. Перший — офіційний, сухий: „Komisja wzywa pana do Warszawy w charakterze świadka” (“Комісія викликає пана до Варшави як свідка”). Другий — анонімний, короткий, як подих: „Nie pojedź. Nie wrócisz” (“Не їдь. Не повернешся”). Він поклав їх поряд і довго не торкався жодного, наче це були дві отрути з різним смаком. Дуже скоро принесли й записку від редактора.

Перед від’їздом він зайшов до воєводи. Той стояв біля карти, застиглий у профілі, як статуя, що вміє говорити тільки правду.

— Ви зробили те, чого не сміла поліція раніше, — сказав воєвода без прелюдій. — Але тепер ви — свідок, який усім заважає. Niech pan uważa (“Будьте обережні”).

— Я не обираю обережність, — відповів Полянський. — Я обираю наслідки.

Воєвода трохи кивнув — маяк у тумані, який не скеровує, але існує.

Потяг до Варшави нагадував довгу коробку з годинником всередині. Відлік ішов на коліщатках і болтах. У сусідньому купе двоє урядників, що видавали себе за комівояжерів, говорили занадто рівно — змішані голоси людей, що читають інструкції. Полянський розкрив газету: „Śledztwo przeniesione do stolicy” (“Розслідування перенесено до столиці”). Він думав, що правди іноді слід перевозити вагонами — тоді чиновники повірять у її вагу.

На станції Радом до вагону зайшли студенти з брошурами. Один глянув на Полянського довго, ніби впізнавав, і нічого не сказав.  

Засідання комісії відбувалося в залі з високою стелею на Краківському передмісті. На столі — таблички, склянки води, папки з гербами. Стенографістки нахиляли голови синхронно, як ластівки над річкою. На стіні висів годинник, який порівну ділив час між питаннями і відповідями.

— Пане комісаре, — сказав Радзінський. — Ми дякуємо за подані матеріали. Прошу викласти, яким чином отримано копії банківських виписок і картографічних планів.

— Через людей, які втомилися мовчати, — відповів Полянський. — Через страх і совість. І через те, що чорнило на підписах сохне, а правда — ні.

— Назвіть прізвища.

— Ви їх уже назвали у своїх телеграмах, — сказав Полянський тихо. — Моє завдання — не перераховувати, а пояснити, як вони з’єдналися в ланцюг.

Секретар комісії криво усміхнувся, і усмішка не торкнулася очей. За вікном гавкнув пес — і стало чутно, як у залі хтось поставив склянку на стіл.

— Пане Полянський, — нахилився один із присутніх, густий, з важким перснем на пальці. — Ви зробили добру справу. Але тепер будьте тихо. Ми беремо все під контроль.

— Коли правда переходить у вітер, — відповів Полянський, — контроль означає лише те, що ви тримаєте капелюха.

У залі стало прохолодніше.

Ввечері, коли світильники у коридорах ледь жевріли, в архівній кімнаті комісії вдарило світло і запахло гаром. Полум’я вирвалося з металевої шафи, як звір, що довго дрімав у клітці. Черговий вартовий закричав, почалися удари відер, хтось рвав сорочку на ганчір’я. Сторінки летіли в повітрі чорними метеликами. На сходах уже лунали кроки — пізно.