Глава 37

«Пожежа переходить у вітер»

Ранок народився з шуму машинок і запаху фарби. У дворі друкарні «Nowa Warta» хтось розігрівав чай на спиртівці, хлопчина на рикші перекладав стоси свіжих номерів, а у вікнах кам’яниці навпроти зажевріла цікавість: люди розуміли, що цей день принесе інший звук вулиці. Перший відбиток був ще теплий, чорнило лисніло, як шевська паста. На шпальті горів рядок: „Ziemia i krew. Dokumenty ze Stanisławowa.” (“Земля і кров. Документи зі Станіславова.”)

О сьомій перший кіоск захлинувся натовпом. «Gazety! Sensacja!» (“Газети! Сенсація!”) — підводились крики, і заголовки котилися містом, ніби на роликах: „Afera w Stanisławowie”, „Urzędnicy pod śledztwem” (“Посадовці під слідством”), „Skandal w powiecie” (“Скандал у повіті”). В тексті — не огуди, не шепіт, а копії: печатки, підписи, дати, виписки з банку, фрагменти зошита з короткими «виконано» і «доставлено».

Першим у списку стояв староста Грушинський — сухий, педантичний урядник, який роками вирішував, кому належить земля і кому належить мовчати. Його підпис стояв на кожному дозволі й кожному акті продажу. Він умів переконувати верхи, що все законно, навіть коли дим ішов просто з людських хат.

Другим ішов банкір Ковалевський, директор місцевої філії Польського Земельного Банку. Його установа «супроводжувала переоформлення» — насправді проводила фіктивні кредити під чужі імена. Він грав у шахи з цифрами, де кожен пішак був селянською ділянкою.

Третім — інженер-землемір Яновський, автор десятків підроблених карт і схем. Його чорнило позначало нові кордони власності, витісняючи тих, хто жив на землі поколіннями. Його карти вважалися еталонними, поки не згорів архів.

І, нарешті, бухгалтерка Бжозовська — тиха, завжди з порахованими копійками і записами. Вона переносила цифри з книги до книги, стирала зайві, додавала потрібні. Її робота не мала запаху диму, але саме вона утримувала конструкцію на плаву.

Кав’ярні читали вголос; перші трамваї везли газети на околиці, і Львів зашипів, як чайник на повному вогні.

У Станіславі люди тиснулися біля відділення пошти, вимагали номер позачергової доставки. За дверима повітового староства нервово змінювали чергових. У коридорі хтось сказав уголос: «Хтось за це відповідатиме», — і стіни відповіли лункою порожнечею. Пожежа отримала голос, і тепер вітер тяг його далі, за кордони повіту.

Опівдні у редакції з’явився перший іноземний кореспондент — худий, у капелюсі, що блимав краплинами дощу. Він говорив німецькою з англійською крихтою: «Material? Originale?» Редактор відрізав: «Abschriften (“копії”). Оригінали — під ключем». На столі склали коротку довідку, і у Відні за годину вже верстався підвал: „Skandal in Stanislau. Beamte unter Verdacht.” (“Скандал у Станіславі. Чиновники під підозрою.”) Віденська кав’ярня отримає її на тарілці поруч із цукром.

До полудня воєвода підписав другу депешу. «Комісія виїжджає негайно. Забезпечити охорону архівів», — стояло у телеграмі до Станіслава. Слова були холодні, як металеві літери на друкарській лінійці. Та в кулуарах — дзвонили телефони, стискалися пальці на мундштуках, лунали тихі імена, що не повинні були звучати вголос. Хтось у Варшаві сказав: «Це недобре пахне», і ще хтось додав: «Пахне тим, у чому не слід шукати ароматів».

На площі Ринок зібралися ті, хто втомився слухати шепотом. Спочатку — гурт студентів, потім ремісники, залізничники, жінки у хустках. «Sprawiedliwości!» (“Справедливості!”) — пролунало, і вже не зупинялося. Плакати народжувалися з газетних обгорток. Хтось підкинув донизу плакат із кривим почерком: «Земля не продається з людьми». Поліційний кордон намагався вдавати байдужість, але пальці на кийках зраджували напруження.

Полянський стояв збоку, за кам’яним виступом, і дивився, як текст перетворюється на рух. Він не говорив, не жестикулював — лише фіксував: тепер у цієї справи є ноги, голос і очі. А найбільше йому подобалося, що чутки перемішувалися з фактами, і факти не тонули.

Під вечір прийшов гість від воєводи — сухий чоловік у рукавичках, що пахли свіжим тютюном. «Пане комісарю, — сказав без зайвих прелюдій. — Військово-адміністративна комісія рушила. Proszę zachować ostrożność (“Просимо бути обережним”). Ваше ім’я в переліку тих, кому можуть… поставити запитання». Він не дав листа, лише погляд, у якому було непрохане попередження.

Ніч розверстала місто на клапті. У друкарні знову світилися вікна: завтра планували дати продовження — схему з іменами, реквізити рахунків, маршрут переоформлення землі. Редактор стояв над гранками, як над картами бою. «Далі — банківські проведення, прізвища — по відділах», — сказав він наборщику, і той кивнув, витираючи фарбу з пальців. Вгорі, на верхньому поверсі, краєм скатертини світився чийсь сімейний обід — інше життя, не з цієї газети.

Варшава увечері націлилася на шпальти. У міністерстві хтось кинув на стіл примірник із позначками на полях, і хвилина стала довшою. «Пан міністр Грабовський просить підготувати заяву», — казав ад’ютант, а секретар поправляв комір: «Прохання користуватися формулою “взято під контроль”». Опозиційний депутат тим часом вийшов до журналістів і розгорнув «Nowa Warta»: «Панове, якщо ми сьогодні не назвемо прізвища, завтра вони назвуть наші». Камери не клацали, але олівці лягали густо.

Другого дня львівські бруківки відгукнулися кроками людей у плащах. На територію друкарні зайшли двоє з перевіркою «на предмет відповідності нормам пожежної безпеки». Редактор дав їм пройти і стояв, поки вони вивчали вогнегасники, ніби ті могли погасити скандал. Вони пішли, не знайшовши нічого, окрім нервів на столах. О десятій вечора наступний номер пішов у набір: „Księgi, rachunki, nazwiska.” (“Книги, рахунки, імена.”)