Глава 36

Відень чує запах диму

Львів зустрів його вогким холодом, що підкрадався під комір, наче мав на це законне право. На пероні клекотіли голоси — польська, німецька, українська, всі одночасно, як оркестр без диригента. У буфеті пахло кавою, оливою і кип’яченою водою. «Gazety! Sensacja o pożarze!» — кричали хлопчаки в картузах (“Газети! Сенсація про пожежу!”). На першій шпальті, ще вологій від друку, чорнів заголовок: Afera w Stanisławowie. Pożar czy zbrodnia? (“Афера у Станіславові. Пожежа чи злочин?”)
Він купив примірник, не розкриваючи; газета тепліла в руці, наче мала пульс.

Вулиці Львова були вологі, як свіжа сталь. Кам’яниці втопали у серпанку, звуки з трамваїв різали повітря. Полянський ішов швидко, стискаючи валізу, — виглядав, як чиновник з провінції, що привіз звіт, а не бурю. Він уже встиг надіслати кілька днів тому коротку телеграму — обережну, без подробиць: „Редакторові Nowa Warta. Приїду. Справу треба обговорити. – P.” Відповідь прийшла тією ж ніччю: „Przyjmę jutro rano.” (“Прийму завтра зранку.”)

Редакція «Nowa Warta» містилася у кам’яниці на Театральній. На сходах стояв запах друкарської фарби, пилу й старого вина. Коли він постукав, за дверима почулося дзенькання телефону, шелест паперу, і нарешті — коротке:
— Czego pan sobie życzy? (“Чого пан собі бажає?”)
Дівчина в окулярах не підводила очей від машинки.

— До редактора. Sprawa pilna. (“Термінова справа.”) — Він показав конверт. — Komisarz ze Stanisławowa. (“Комісар зі Станіславова.”)

Через хвилину його провели. Редактор сидів за столом під абажуром, що кидав жовте світло на гори паперів. Йому було років п’ятдесят, худий, сивуватий, з руками, чорними від фарби. На обличчі — втома і ледь помітна насмішка людини, яка бачила надто багато істин, щоб у них вірити.

— Pan Komisarz... — сказав він, злегка нахиливши голову. — Czas to pieniądz, a my biedni. (“Час — це гроші, а ми — бідні.”)

Полянський поклав конверт. Віск із відбитком ключа, простого, без герба. Редактор мовчки розрізав ножем печатку. Годинник на стіні спинив подих.

Він читав повільно, без вигуків. Коли закрив останній аркуш, подивився на Полянського довго й рівно.

— To nie notatka, panie. To akta. (“Це не нотатка, пане. Це акти.”) — Голос його став сухим. — Wie pan, co pan mi przyniósł? (“Ви знаєте, що ви мені принесли?”)

— Знаю. — Полянський стиснув руки. — І знаю, що треба надрукувати, поки не встигли знищити.

— Drukarz nie jest sędzią. Gazeta nie jest sądem. (“Друкар не суддя. Газета — не суд.”) — Редактор поклав папери в сейф. — Ale jeśli pańska prawda jest tak ciężka, jak pan twierdzi, niosą її tylko ci, którzy naprawdę mają siłę, by ją udźwignąć, którzy nie boją się jej odpuścić. (Та коли ваша правда така важка, як ви кажете, нести її можуть лише ті, що справді мають на це силу що не бояться впустити).

— Саме тому я тут.

Редактор дістав пляшку, налив дві маленькі склянки, ковтнув.
— Niech pan posłucha... (Послухайте, пане…) — сказав він тихо. — Jutro przyjdą panowie i zapytają, kto podał. (“Завтра прийдуть панове й спитають, хто подав.”) — Він підвів очі. — Jestem. (Готовий.)

Полянський кивнув і поклав маленький ключ на стіл.
— «Zapis 43». Якщо мене не буде — надрукуйте все. Без змін.

Редактор узяв ключ і сховав у кишеню.
— Nocą zaczniemy skład. (“Уночі почнемо набір.”)

Воєводська канцелярія стояла на розі площі, блискуча, мов лакована. Ще вчора він надіслав туди службову записку: прохання про особисту аудієнцію „W sprawie o znaczeniu państwowym.” (“У справі державного значення.”) Дивом отримав дозвіл. Його впустили після нетривалого чекання.

Воєвода зустрів стоячи, біля вікна. На столі — карта воєводства, поруч сигара і срібна запальничка.
— Pan Komisarz… — вимовив він, наче перевіряючи вагу слова. — Proszę.

Полянський поклав другий конверт. Той самий віск, але важчий, ніж попередній. Воєвода розкрив, глянув на перший аркуш — обличчя змінилося.

— Kto o tym wie? (“Хто про це знає?”)

— Лише я, і ще двоє, які не мають підстав мовчати.

— Pan doskonale wie, że to nie jest sprawa powiatowa. (“Пан добре знає, що це не повітова справа.”) — Він підписав коротку записку. — Z prawem się nie targuje, panie. (“З законом не торгуються, пане.”)

— Я прийшов не торгуватись, а нагадати, що він ще існує.

Мовчанка потяглась. Потім воєвода поклав ручку.
— Proszę przygotować depeszę do ministerstwa. Komisja kontrolna. Natychmiast. (“Підготуйте депешу до міністерства. Контрольна комісія. Негайно.”)

Коли Полянський вийшов на вулицю, трамвайний дзвін заглушив відчуття полегшення. Львів дихав рівно, як звір, що ще не зрозумів, що його розбудили. У кав’ярнях уже шепотіли: „Czy to prawda o pożarze w Stanisławowie?” (“Це правда про пожежу у Станіславові?”)

Полянський сів біля вікна, замовив каву. Газета, що лежала поруч, мала новий рядок під заголовком: „Śledztwo trwa.” (“Розслідування триває.”) Він посміхнувся коротко. Правда, яку він привіз, нарешті почне працювати.