Глава 35

«Розрив»

Полянський знав, що кривлятися більше не можна. Дощ, який вчора ледь не змив усе з вулиць, сьогодні лише підкреслював бруд і блиск бруківки — як ті самі факти, які не хочуть змиватися навіть під сильнішим натиском. Він сидів у тісній готельній кімнаті на третьому поверсі, де вікно виходило на провулок з однією-єдиною ліхтарною опорою; лампа кинула на стіл жовту пляму, і в ній лежали папери, що могли зруйнувати чиїсь плани на десятиліття вперед.

Документи не пахли нічим особливим: картографічний папір, офіційні бланки польською і німецькою, печатки, підписи, рахунки. Але для нього кожен лист мав вагу — це були не просто папери, а нитки, що вели до кістяка змови. Він розклав їх як картограф: по датах, по прізвищах, по сумах, що йшли без назви, але з метою. Земельні акти, дозволи на вирубку, угоди про «переоблік» паїв — все це скипілося в одну лінію, яка вела прямо до кімнати, де вирішували, кому Станіслав дасть свою землю.

Це не виникло нізвідки. Полянський збирав ці докази по крупинці весь цей час, не повідомляючи нікого: зошит з неохайними нотатками, який він віднайшов у кімнаті звільненого крамаря й сховав під плінтусом; порвані сторінки з книги обліку рейсів і вантажів, вирвані з шафи охоронця, який спав стоячи; кілька бланків з німецькими та польськими заголовками — витягнутих уночі з тумбочки секретаря повітової канцелярії; копії платіжних виписок з банку, передані поштовим службовцем, що мав дивовижну здатність мовчати. Кожен аркуш мав свою історію і запах: чорнило, яке не співпадало з офіційним, матовість паперу, що видавала переписані примірники, торкання пальців, ще вологих від солі й страху. Він не піднімав нічого випадково — складав пазл, зв’язуючи все невидимими нитками.

Ті самі нитки тягнулися до зошита — того самого, в якому рукою, знайомою йому за кількома справами, були зроблені короткі записи: дати, адреси, «доставлено», «виконано». Він пам’ятав, як уночі діставав цей зошит із-під підлоги в будинку, де ще пахло вогкістю і людським страхом. Підлога скрипіла, наче намагалась попередити, що цей рух змінить усе. Тоді він вперше зрозумів: жодна смерть у місті не була випадковою.

Усе, що він тримав у руках, було результатом всіх днів, прожитих у чужих тінях. Він бачив, як правду стирають дбайливо, як пляму з білого коміра, але залишають запах. Саме цей запах він і зібрав — у вигляді фактів, імен, цифр.

Паралельно з цим він готував план дій. Кому віддати? Кому довірити правду, щоб вона не згнила у сейфі прокуратури? Він пройшовся думкою по всіх — від поліційного комісара, який продав би власну честь за посаду, до прокурора, що пише рапорти чорнилом із запахом вина. Ні, лише дві ланки могли витримати удар: газета й воєвода.

Газета — опозиційна, зухвала, її редактор ще мав у серці рештки совісті. Там він вирішив залишити частину копій, з коротким листом: «До редакції «Nowa Warta». Надсилаю матеріал до друку. Прошу опублікувати без змін. Матеріал стосується злочинів, пов’язаних із земельними оборудками та вбивствами. Прошу про якнайшвидшу публікацію.». Він не підписувався, лише залишив ініціали і ключ від шафки — там лежали оригінали документів. Для обережності він створив дублікати, а фальшивий конверт із підробними підписами підкинув у староство — нехай ті, кого треба судити, ганяються за тінню.

Воєвода — інша справа. Полянський розумів, що той людина розважлива, і не стане ризикувати без тиску зверху. Але саме через нього можна було підняти скандал до Варшави, а може й далі, до Відня, де люблять порядок на папері. Він підготував для воєводи пакет документів і листа: стриманого, ввічливого, з формулюваннями, від яких не відмовишся. Лист писав довго, підбираючи слова, як шахи: «Звертаюся до Вас у зв’язку з низкою злочинів, що виявляють спільний характер і можуть свідчити про змову службових осіб. Прошу провести перевірку та вжити заходів для охорони свідків.». Коротко, але точно.

Він знав: якщо навіть один з цих листів дійде до адресата, процес уже не спинити. Але водночас він розумів, що найменший витік інформації може коштувати йому життя. Тому діяв так, наче грає у подвійне дно. Довірив лише двом людям — друкареві, що ніколи не залишає імені на відбитках, і старому знайомому з канцелярії, який за пляшку згоден мовчати до могили. Всі решта мали знати лише уламки історії.

І все ж сумнів мучив його. Він сидів за столом і думав: а чи має право людина самостійно вирішувати, як подати правду? Чи не стає він тим самим суддею, проти яких усе життя виступав? Але потім пригадував обличчя вбитих, порожні вулиці, що мовчать, і розумів: мовчання — це участь. Якщо правда не знайде свого голосу зараз, вона втратить право бути почутою.

На столі горіли дві лампи — одна давала тепле світло, інша блимала, немов хтось у сусідній кімнаті вагався, чи заходити. Він вдихнув, відчув смак заліза на язику. Було тихо, лише відбивало хвилини.

Перед світанком він заклеїв пакети, підписав конверти. Один залишив у сейфі редакції під кодовим знаком «Zapis 43». Другий сховав у подвійне дно валізи. Для відволікання в кишеню пальта поклав дрібну фальшиву записку: там були імена тих самих посадовців, але перекручені — щоб будь-який шпигун подумав, що знайшов золоту жилу.

Коли виходив із готелю, світло тільки-но торкалося дахів. Вулиці здавалися мокрими шовковими стрічками, що ведуть до вокзалу. Він ішов швидко, не озираючись. Дощ знову почався — мілкий, мов пил. У кишені стискав конверт і відчував, як у пальцях пульсує кров. Кожен крок здавався важчим за попередній, але всередині вже оселилася ясність: зробити потрібно саме так.

На вокзалі він чекав потяг до Львова. Колії тягнулися вдалеч, мокрі, блискучі, мов жилки часу. Люди метушилися, перони пахли парою, димом і кавою з буфету. Він сів на лавку, поставив валізу поряд і глянув на годинник. До відправлення лишалося десять хвилин.