Глава 34

«Справи, що самі себе пишуть»

Станіслав того ранку пахнув димом, дощем і старим мастилом. Бруківка виблискувала, ніби її щойно вилили свинцем, а з вікон тягло сирим теплом. Полянський ішов повільно, відчуваючи, як волога пробирається крізь підошви. У місті ще говорили про смерть Козловського, але тепер пошепки — як про погану звичку. У коридорах, де ще вчора дзвеніли його кроки, стояв туман із пилу, і в кожному кабінеті пахло страхом, перемішаним із канцелярським клеєм. І звісно за протоколами це був нещасний випадок. Інакше й бути не могло.

Біля входу до суду чергував молодий писар. Його комірець блищав від дощу, і він тримався так рівно, ніби це щось значило. Привітався коротко, без подиву — наче бачив Полянського щодня. Мертві тут не помирали, їх просто викреслювали з журналу.

На сходах чути було, як старі сходинки скриплять під вагою кроків. Повітря густе, насичене запахом чорнила й вогкості. Коли він відчинив двері, його обдало теплом машинки, що била по клавішах рівно, немов серце бюрократії.

За столом сиділа молода жінка у темній сукні, з тугою косою. Її пальці літали по клавішах — різкі звуки, як дріб дощу по блясі. У повітрі стояв запах гарячого металу і свіжого паперу.

— Прошу, пане, зачекайте, я майже закінчила, — сказала вона, не підводячи очей. Голос м’який, але втомлений, як у людини, що весь день чує чужі історії.

На столі перед нею лежала тека з написом: „Polianski Andrzej”. Папір ще теплий, краї скрутилися від вологи. Вона поставила останню крапку, видихнула і підсунула теку ближче.

— Підпишіть отут, будь ласка. Як завжди.

Він нахилився. — Що саме я маю підписати? — запитав спокійно, хоча в грудях почало стискати.

— Відмітку про закриття провадження, — сказала вона буденно. — Ваш підпис тут, усе вірно.

На сторінці був його почерк. Тонкі, знайомі літери, навіть похибка, яку він завжди робив у букві «А». Але він не писав цього. Папір пах чорнилом і брехнею.

— Хто дав вам ці матеріали? — його голос став тихим, але важким.

— Ви ж і принесли, пане, — вона зиркнула здивовано. — Учора після обіду. У нас наказ із воєводського секретаріату. Усе вже внесено.

Він відчув, як руки стали гарячими. — Я не адвокат. І не приносив цього. Це підробка.

Жінка стенула плечима. — Може, помилка. Але в реєстровій книзі є ваш підпис.

Він майже вирвав теку, розгорнув. Там було все: рапорт про смерть Козловського, звіт про «службовий інцидент», навіть формулювання, яке колись ужив сам у зовсім іншій справі. Тепер воно свідчило проти нього. Папір шурхотів, ніби намагався виправдатись.

— Де архів? — запитав він, стискаючи теку так, що хруснув картон.

— У підвалі, але без дозволу…

Він уже йшов. Сходами вниз тягнуло вогкістю й залізом. Стіни вкриті плямами, лампа миготіла, і повітря пахло гнилою шкірою старих обкладинок. Полиці стояли рядами, мов надгробки, і кожна дихала пилом. Тека з його іменем повторювалась тричі — різні дати, різні формулювання, але той самий почерк. Його власний, скопійований до останньої риски.

Він торкнувся пальцями сторінки — папір теплий, ніби живий. На деяких аркушах стояв штамп: „Zamknięto. Bez zastrzeżeń.” — «Закрито. Без заперечень.»

Згори долинув шум — сперечання, дзенькіт скла. Лампа над його головою хитнулась, загорілася яскравіше, а тоді тріснула. Масляна крапля впала на стос паперу. Вогник вагався, блиснув, і раптом полум’я побігло вздовж полиць. Запах диму змішався з пилом, повітря зробилось гарячим, гірким.

Полянський відступив. Горіли справи — його, Козловського, сотні інших. Папір чорнів і згортався, як шкіра. Дим забивав легені, але він не рухався. Йому здавалося, що документи самі просили вогню. Що кожен аркуш хотів щезнути, аби ніхто не зміг його знову переписати.

Крики з коридору розростались, лунали удари, брязкіт металу. Хтось кричав: “Вогонь!” Але було запізно. Вогонь ішов, як суддя, неквапливо і безжально. Полянський відчинив підвальне вікно — холодне повітря вдарило в обличчя, очі сльозилися від диму. Крізь полум’я він бачив, як аркуші здіймаються вгору, перетворюючись на попіл — легкий, мов порожні свідчення.

Коли вибрався надвір, дим уже вивергався з вікон. У натовпі хтось показував пальцем, хтось хрестився. Над дахом виростав стовп гарячого повітря. Пахло спаленим мастилом і мокрою цеглою. На тротуарі писар, присівши навпочіпки, занотовував щось у зошит: „Pożar archiwum. Przyczyna: nieustalona.” — «Пожежа архіву. Причина: не встановлено.»

Полянський ішов повільно, пальто прилипало до спини. У вухах дзвеніло від сирен, а дзвони били нерівно, як збитий пульс. Дим підіймався догори, густий, як чорнило, і здавалось — місто саме пише чергову справу.