Глава 33

«Закон мовчання»

Судова будівля дихала холодом, як сховище безіменних справ. У коридорах пахло вапном, фарбою і людським потом — густим, застояним, із домішкою старого чорнила. Підлога скрипіла під черевиками, ліхтарі миготіли, і в кожному тремтінні світла було щось живе, нервове. Андрей ішов повільно, кожен його крок лунав, мов відлуння вироку, і все навколо здавалося тією самою системою, що дихає лише тоді, коли мовчить.

Зала була великою, але спресованою тишею. Повітря пахло металом і папером, лампа на столі горіла нерівно, її жовтий круг нагадував допит без присутніх. У центрі стояв Ружицький — сухий, блискучий, мов нова печатка на старому законі. Його рухи були розмірені, кожне слово — відміряне, наче дозування отрути.

— Pan Polianski, — промовив він, і його голос ковзав повітрям, наче лезо. — Ви так завзято шукаєте правду, ніби вона існує окремо від згоди більшості.

— Я шукаю не правду, а справедливість, — відповів Андрей, відчуваючи, як горло стискає сухість.

Ружицький посміхнувся. Його усмішка була як холодна тріщина в камені.

— Справедливість — це легенда для тих, хто не має влади. Ми не творимо зло, ми лише регулюємо шум. Без нас суспільство б розірвало себе власними голосами. Ми — архітектори тиші.

Він дістав із портфеля теку. Папір шелестів, на ньому плями чорнила, схожі на застиглу кров. Зверху — свіжий підпис Козловського, ще вологий.

— Ви бачите, пане Полянський? — його голос знизився до шепоту. — Навіть найгучніші зрештою підписують. Це гравітація влади: усе падає вниз і замовкає.

Двері ледь відчутно скрипнули. Козловський з’явився у проході. Обличчя бліде, очі — спокійні, але вже порожні. На його рукаві пляма кави, така звична, майже домашня деталь у цьому стерильному просторі. Він пройшов кілька кроків і зупинився.

— Андрею, — сказав він тихо. — Вони не зупиняться. Ми лише свідки, не сторони.

Ружицький нахилився до нього, його пальці лежали на столі, немов пазурі. — Ви, пане Козловський, знаєте процедуру. Усе, чого не записано, не було. Ми — гаранти реальності. Ми рятуємо світ від надмірної пам’яті.

— Ви рятуєте себе, — різко відповів Козловський. — І кожного разу платите чужими голосами.

У повітрі запахло металом. Ружицький дістав із кишені маленький пістолет — тонкий, як ручка. Тиша стислась. Коли пролунав звук, він був короткий, плоский — ніби хтось поставив крапку в реченні. Козловський похитнувся, його пальці вчепились у край стола, потім він сповз униз. На підлозі залишилась тонка лінія крові — рівна, як запис у протоколі.

Запах пороху змішався з чорнилом. У вухах гуло. Андрей дивився на все це, не вірячи, що світ здатен бути настільки спокійним під час убивства.

Ружицький витер палець хусткою, наче знімав чорнильну пляму. — Ви занадто довго слухали, — сказав він. — Шум — це хвороба. Ми лікуємо.

Андрей опустився поруч із Козловським. Його долоні торкнулися ще теплого плеча, і він відчув пульс, що гасне. Повітря густішало від диму, і навіть світло лампи здалося липким. Ружицький стояв нерухомо, задоволений, як суддя після винесеного вироку.

— Ви боїтеся, — хрипко промовив Андрей. — Бо тиша — не ваша сила. Це ваша кара.

Ружицький усміхнувся, злегка схиливши голову, як лікар, що слухає останні слова пацієнта. — Ні, пане Полянський. Я просто здоровий. Ви хворієте словом. А ми — ті, хто лікує мовчанням.

Він клацнув замком портфеля, і звук був різким, як постріл. Вийшов. Потім кивнув охоронцям, що тихо з’явилися нізвідки. Люди в темних костюмах рушили за ним, їхні підошви ледь торкались підлоги. Двері зачинились — м’яко, мов кришка труни.

Зала спорожніла. Лампа мигтіла, відкидаючи жовті плями на підлогу. Повітря пахло залізом і гаром. І кров’ю. Андрей відчув, як сміх підступає до горла — короткий, задушений, схожий на спазм. Він не плакав. Лише сидів поруч із другом, слухаючи, як світ замовкає.

Тиша розтікалась тілом, як вода в колодязі. І вперше він зрозумів: тиша — це не відсутність звуку. Це звук, який ми перестали чути.