Глава 32

«Порожній кабінет»

Мерія стояла тиха, наче велика тварина, що втомилась дихати. Кам’яні стіни тримали холод, вікна тьмяніли від пилу й дощу, а під ногами рипіло дерево, старіше за всіх, хто тут працював. Полянський ішов коридором, де лампи світили жовтим, мов сонце в тумані. Повітря пахло клеєм, лаком і старими папками, які ще пам’ятали часи іншої влади.

Тепер цей поверх займав кабінет для перегляду архівних справ. Табличка на дверях, перекошена й вицвіла: „Pokój do wglądu akt. Tylko na miejscu.” — «Кімната для перегляду справ. Лише на місці.»

Він показав дозвіл, отриманий напередодні. Сивий чиновник, із руками в чорнильних плямах, мовчки відчинив двері й попередив:

— Не чіпайте реєстрових книг. Вони дожили свій вік і не люблять руху.

Кабінет зустрів його тишею, у якій чути було навіть шум власного дихання. Стіл стояв біля вікна, вкритий подряпинами, ніби їх залишали роками одні й ті самі пальці. Можливо, це був той самий стіл, за яким працював Іван Полянський. Скляна чорнильниця з засохлим мастилом стояла, як пам’ятник праці, поруч — залишки етикетки з колишнім гербом.

На стіні темніла пляма, де колись висів портрет. Світло крізь жалюзі падало косими смугами, наче намагалось вирізати контури минулого.

Андрей провів пальцями по стільниці — пил здійнявся, закружляв і ліг назад, як час, що робить коло. У шухляді лежав журнал обліку: обгорілий по краях, але ще живий. Папір хрустів, коли він розгорнув сторінки. Імена, дати, відбитки печаток, короткі помітки: „wydano do wglądu”, „zniszczono”, „brak potwierdzenia odbioru”. («видано для ознайомлення», «знищено», «відсутнє підтвердження отримання») Сторінки змінювали мови, як уряди. Польська, німецька, українська — усе в одній книжці.

Погляд спинився на рядку: „Sprawa I. Polianskiego. Dostęp wstrzymany.” — «Справу І. Полянського. Доступ призупинено.» Дата — 1910. Підпису немає, тільки порожнє місце. Андрей вдихнув — повільно, майже болісно. Це був не запис, а тінь присутності.

На підвіконні лежав металевий футляр, ще з тих часів він нікому не заважав, і його не прибрали. Покритий пилом, але без іржі, ніби його іноді все ж чіпали. Він відкрив його обережно. Усередині — фотографія: жінка в темному капелюшку, обличчя спокійне, трохи втомлене. На звороті — напис: „Jeśli słyszysz — milcz.” — «Якщо чуєш — мовчи.» Почерк — знайомий до болю.

Полянський стис фото в пальцях. Спробував пригадати голос матері — і не зміг. Тільки запах парфумів, теплі руки, шурхіт сукні. Усе решта розсипалося. Минуле стало звуком, який не можна відтворити.

На столі лежала чорнильна ручка, тріснута вздовж корпуса. Він узяв її, провів у повітрі, ніби підписуючи щось невидиме. Ручка не писала, лише видихала запах заліза.

За вікном задзвенів дзвін. Ритм не склався, і звук зірвався, мов подих. Андрей підвів голову — і вперше за довгий час відчув тишу не як порожнечу, а як межу. Все, що треба було сказати, вже сказано кимось до нього.

Він поклав фото назад, зачинив футляр і сховав його у шухляду. Потім сів. Пальці ледь тремтіли, коли він уперся руками в стільницю.

— Мовчу, — сказав він. — Як ви вчили.

Світло сповзло на підлогу смугами, схожими на рядки. І в тій нерухомій тиші, серед пилу й запаху старого мастила, він відчув, що розмова справді завершилась. Не відповіддю, а самим мовчанням.