Глава 31

«Людина без вироку»

Ранок був безбарвний, наче його витерли гумкою. Дощ перестав, але небо залишилося сірим, ніби місто ще не вирішило, чи варто прокидатись. Полянський ішов до архіву повільно, не дивлячись на перехожих. Його пальці все ще пахли чорнилом із батькового зошита. Кожен крок луною віддавався в голові — тепер він чув власний ритм, і цей ритм злякав його своєю подібністю до серцебиття іншої людини.

Архів зустрів знайомим запахом пилу й глухим теплом ламп. Сторож дрімав, але, коли Андрей увійшов, повів очима — без подиву, як на когось, хто повертається на своє місце. Полянський піднявся сходами вгору, до тієї самої кімнати. На столі — купа непереглянутих документів, серед них свіжа папка. Він відчув, як серце стиснулося, ще до того, як прочитав заголовок.

Іван Йосипович Полянський. Стан справи: поновлено. Дата — сьогоднішня.

На останній сторінці — підпис. Твердий, упевнений. Батьків.

Він перечитав кілька разів, поки зір не затуманився. Папір здавався живим, теплим. Чорнило блищало, і запах свіжого феруму змішався з пилом. Рука здригнулася — чорна пляма залишилася на пальцях. Він підніс аркуш ближче до лампи, наче шукав ознак фальші. У кутку — коротка примітка олівцем: „Odnowić według poprzedniego wzoru” — «Поновити за попереднім зразком».

Спогад виринув сам: Андрей, малий, сидить за столом у кабінеті батька. Іван виводить свій підпис повільно, суворо, а він повторює на чернетці, намагаючись вгадати кожен рух пера. Тоді це здавалося грою. Тепер — вироком.

За спиною пролунав знайомий голос:

— Ти знову шукаєш привидів у канцелярії? — Козловський стояв у дверях. — Я казав, не варто копатися в тому, що вже вмерло.

— Воно не вмерло, — тихо відповів Андрей. — Подивись.

Козловський узяв аркуш, пробіг очима. На мить лице його змінилося.

— Дурниці. Це просто дубль. Могли скопіювати старі справи для ревізії.

— Справу батька закрили в 1910-му. Ніхто не мав права її поновлювати. І почерк — не копія. Це рука жива.

Козловський обперся об стіл.

— Андрею, архів — це не оракул. Тут мільйони аркушів. Один випадково переписали, хтось поставив не ту дату. Ти бачиш закономірність там, де — збій системи.

— Збій системи не пахне чорнилом, — різко кинув він. — І не залишає відбиток на пальцях.

Тиша між ними розтяглася. Гуділи труби, шелестіло щось у стінах. Козловський зітхнув:

— Ти не зобов’язаний продовжувати його справу. Може, це просто форма пам’яті. Мертві не підписують протоколи, Андрею. Ми робимо це за них.

Полянський не слухав. Пальці тремтіли. Йому хотілося спалити документ, але він не міг. У голові билося: це мій підпис. Він сів, узяв ручку, і, не думаючи, вивів поряд власне ім’я. Рука рухалась упевнено, як навчена роками. Підпис збігся до рисочки.

Його нудило. Запах чорнила здавався гірким, металевим. Він поклав аркуш на стіл і відсахнувся. В очах потемніло, ніби лампи втратили силу.

— Андрею... — озвався Козловський, але не продовжив.

Полянський підняв очі. — Бачиш? — сказав він. — Тепер я — теж архів.

Коли Андрей вийшов із будівлі, світло вечора було низьким, каламутним. Повітря пахло дощем і пилом. Дзвін костелу задзвенів десь далеко, але звук ішов ізсередини, з грудей. Він ішов вулицею, стискаючи аркуш, і не міг вирішити, кого сьогодні поховали — батька чи його.