Глава 30

«Зошит із підвалу»

Світло ліхтаря хиталося, ніби вагалося, чи варто показувати правду. Полянський сидів на старому стільці посеред кабінету, а перед ним — розгорнутий зошит. Папір був вологий, чорнило місцями розпливлося, але слова трималися вперто, наче не хотіли забутися. Повітря було важке, тісне, пахло мастилом, пліснявою і старими страхами. Здавалося, час тут перестав рухатися й лише дихав, ледве помітно, у ритмі його серця.

Перші сторінки здавалися сухими звітами: дати, прізвища, підписи. Батько писав рівно, холодно, наче юрист, який боїться власної емоції. „Projekt reformy akustycznej miasta Stanislau”, «Проєкт реформи міської акустики Станиславова» — стояло на титулі. Поруч — штамп: Magistrat Stanislau, Wydział Techniczny, 1909 (Магістрат Станиславова, Технічний відділ, 1909). У полях короткі помітки німецькою: „Genehmigt” , „Vertraulich”, „Kontrolle über Raum.” — дозвіл, таємно, контроль над простором.

Чим далі Андрей читав, тим менше це було схоже на технічну документацію. Речення втрачали ділову холодність, ставали гарячими, навіть лихоманковими. Іван Полянський писав не звіт, а сповідь людини, яка бачила, як закон стає інструментом слуху. У зошиті ішлося про створення «єдиного простору сприйняття» — коли дзвони, судові оголошення, навіть скрип дверей підпорядковуються одному ритму. Місто, що звучить в унісон, мало б стати ідеальним механізмом покори.

„Kiedy cisza stanie się prawem, winy przestaną istnieć.” — «Коли тиша стане законом, провини зникнуть».

Андрей перечитував цю фразу знову і знову. Вона нагадувала вирок. Йому здалося, що слова звучать не з паперу, а десь усередині нього. Він бачив батька — не героя, а людину, яка намагалася зупинити систему, в якій кожен звук мав власника, навіть мовчання.

Далі — записи без печаток. Рука тремтіла, почерк ламався. Місцями текст перетворювався на шепіт.

„Sąd, który nie słyszy, zawsze ma rację. A ten, który słyszy za dużo, staje się winny.” — Суд, який не чує, завжди має рацію. А той, хто чує занадто, стає винним.

Полянський відчував, як пальці німіють. Папір шелестів під руками, і кожен дотик здавався чужим. Здавалося, що ці рядки не написані чорнилом, а нервами. Він чув не просто слова — ритм, який передавався йому, як пульс, що повторює себе через покоління.

Далі йшли спогади Івана про засідання комісії. Прізвища, вже знайомі Андреєві з архівів: Ружицький, Шпільман, отець Залуський. Іван занотовував, як вони сперечалися про «етичну основу акустики» — чи може звук бути свідченням. „Oni chcą, żeby miasto mówiło tylko wtedy, kiedy pozwolą.” — Вони хочуть, щоб місто говорило лише тоді, коли їм дозволено.

На полях — креслення плану міста: чорні лінії сходяться до дзвіниці костелу. Біля неї підпис: „Centrum ciszy.” Тиша як осердя влади. Андрей глянув на схему й відчув, як серце зупиняється на мить — він бачив ті самі лінії в архіві, на них зали суду. Звуки міста, що здавалися випадковими, були записані, підпорядковані системі. Дзвони, кроки, навіть скрип коліс — усе частина однієї мелодії покори.

Текст раптом змінився. Лінії літер стали різкими, мов подих у темряві.

„Nie znajdą mnie, póki cisza mnie broni. Ale ona nie trwa wiecznie. Słyszę ich w ścianach.” — «Вони не знайдуть мене, доки мене боронить тиша. Але вона не вічна. Я чую їх у стінах.»

Полянський читав і відчував, як його власне дихання збивається. Між рядками — щось більше за страх: каяття, втома, усвідомлення, що боротьба приречена. Він упізнавав батьків тон — спокій юриста, що записує вирок самому собі.

Далі були плями, розмиті чорнилом, схожі на краплі крові чи води. Сторінка скінчилась уривчастим рядком: „Prawda nie potrzebuje świadka. Wystarczy echo.” — «Правді не потрібен свідок. Достатньо відлуння.»

Полянський закрив очі. Йому здалося, що в кабінеті стало тихіше, але ця тиша вже не належала простору. Вона жила в ньому самому. Він зрозумів, що цей зошит — не документ, а дзеркало. Він читав не минуле, а й його власну майбутню сповідь.

Його пальці стискали обкладинку, поки шкіра не зблідла. Хотілося вирвати ці сторінки, знищити, але водночас — зберегти, щоб не зник останній слід голосу, який ще пам’ятає правду.

— Хотіли правди, — прошепотів він. — А отримали тишу.

Зверху, над ним, тихо зашуміла стеля, як море над утопленим. Пил осипався, і знову почувся дзвін — далекий, хворий, немов саме місто дихало. Він підвівся, тримаючи зошит, як поранену істоту. Тиша більше не була порожнечею. Вона жила. І тепер — у ньому.