Глава 29

«Дім на Липовій»

Вулиця Липова починалася так само, як закінчувалася — тишею. Старі липи стояли в ряд, мов свідки, що вже дали показання. Їхній запах змішувався з димом, дощем і вологим ґрунтом — нагадував дитинство, але чуже, не моє. Місто ніби мало власну пам’ять, що підсовувала мені сцени з життя, якого я не прожив. Я ішов цією вулицею повільно, у кожному шелесті листя впізнаючи чиїсь слова, колись не сказані.

Будинок стояв осторонь, схожий на зів’ялу тінь колишньої величі. Облуплені віконниці, фарба, що трималася на впертості часу. З-під даху тягло цвіллю, в повітрі стояв запах мила, пилу й старих книг. На порозі — латунна табличка, потемніла від дощу: «Lipowa 6, Dom p. I. Polianskiego». Колись ці літери сяяли, тепер здавалися епітафією.

Двері відчинилися зі скрипом, що пролунав, мов подих старої легенди. На порозі з’явилася жінка в чорній хустці, з руками, що пахли милом і димом, пальці тонкі, сухі, як коріння.

— О, це ви, пан Андрей... — промовила вона. — Я вас одразу впізнала. Пан Іван теж так ходив — ніби тінь.

Її голос був м’який, проте слова кришилися, як старі сухарі. Вона назвалася Мартою — колишньою служницею родини. Очі її майже не бачили, але пам’ять трималася міцно, як вузол на мотузці.

— У домі нічого не змінилося, — сказала вона, проводячи його вузьким коридором. — Тільки люди інші. Хоч і ті самі, якщо добре придивитись.

Стіни пахли вогкістю й шафраном, повітря — пилом і старими яблуками. На гачку біля дверей висів досі батьків плащ, важкий, просочений димом давніх зим. Підлога скрипіла, ніби питала дозволу на кожен крок.

Кімната, куди Марта завела мене, була схожа на музей пам’яті — світло проходило крізь мереживо пилу, на столі застиг посуд, у якому давно ніхто не їв. На стіні — фотографія: Іван Полянський із дружиною. Марта торкнулася рамки зморщеними пальцями, ніби благословляла спогад.

— Пан Іван усе писав, писав... навіть коли вже не було кому читати, — сказала вона. — Казав: «Мовчання — найчесніший свідок». Я не розуміла.

Я підійшов до фотографії. Пил на склі лежав, як попіл, і в ньому видно було дрібні подряпини, ніби від нігтів. Ті самі риси, той самий погляд убік, у невидиме майбутнє. Здалося, що портрет старіє разом із домом. Усередині нього защеміло, як від дотику холоду: пам'ять спалахнула, гостра, невідворотна. Я не міг згадати батькового голосу — і зрозумів, що ця порожнеча давно стала моєю основою. Цей дім дихав спогадами, яких у мене вже не було.

— У підвалі ще щось з речей лишилось, — сказала Марта, показуючи вниз. — Але я туди не спускаюсь. Там холод, як у криниці. Пан Іван казав: не рушити. А потім не повернувся. Та я все ще чекаю.

Сходи вели вниз, дихаючи вогкістю. Кожен крок луною віддавався в грудях. Підвал зустрів мене запахом мастила, паперу й іржі. Ліхтарик вихопив із темряви друкарську машинку «Mercedes» із розбитою клавішею «L», поруч — ящик із кресленнями, шкіряна тека з написом «Bericht der Akustischen Reform», «Звіт Акустичної реформи», і зошит у брезентовій обкладинці.

Я провів пальцем по клавішах — холод металу різонув шкіру. На стіні — дитячі малюнки: постаті в мантіях і камінь із очима. Підписані: A. P. Мої власні ініціали. Я не пам’ятав, щоб малював це, але впізнавав почерк — дитячий, нетвердий. Серце стислося, дихання урвалося. Здавалося, дім пам’ятає мене краще, ніж я сам.

Він розгорнув зошит. Папір пожовклий, краї з’їдені вологою. Перша сторінка починалася словами: „Jeżeli słyszysz, nie mów” — «Якщо чуєш, не говори». Нижче — схеми, дати, фрази, написані знайомим почерком. «Сину, якщо знайдеш це, значить, я не встиг замовкнути.» Рядки тремтіли, ніби самі боялися бути прочитаними. Мої руки спітніли, зошит здався гарячим.

Краплі зі стелі падали в миску. Дзвінкий звук повторювався, як метроном. У кожному ударі — спогад. Я стояв серед речей, які чекали мене, не як спадкоємця, а як підсудного. Мені хотілося знищити все — спалити, стерти, щоб вирватися з цього кола, але я не зміг. Руки тремтіли, серце билося, як молоток писаря. Усвідомлення прийшло тихо: тепер я ношу у собі не пам’ять, а вирок.

— Пан Андрей... — долинуло згори. — Там у вас... наче дзвін задзвенів. Але ж нині дощ...

Він підняв голову. Крізь товщу каменю справді долинав звук — крихітне дзеленчання, мов чийсь обережний дотик до металу. Може, старий дзвін на костелі, а може, просто труба під дахом. Але звук здавався живим.

Я закрив зошит, притиснув до грудей. Відчув вагу, що обпікає, ніби метал. Це був не документ — тягар. Дім мовчав, але мовчання було людським: створеним страхом, який навчився жити сам.

Коли я піднявся, Марта сиділа біля печі, гріла руки. В її зіницях відбивався вогник ліхтаря.

— Пан Іван казав: «Тиша не зникає, вона просто чекає нового голосу». — Вона всміхнулася. — То, може, тепер вона ваша?

Я не відповів. У грудях щось тріснуло, тихо, як кістка під шкірою. Мені здавалося, що дім спостерігає — стіни, вікна, навіть повітря. Усе чекало мого слова, але слів не залишилось. Липова шелестіла надворі, перегортала сторінки, а з підвалу долинав рівний стукіт води — серцебиття дому, що пам’ятав усіх, кого в ньому вже не було.