«Знайомий почерк»
Кабінет пах чорнилом, старими книжками й чимось медичним — може, спиртом, може, розкладом нервів. Повітря було вологе, затхле, й кожен подих залишав присмак пилу. З вулиці, крізь шиби, долітав приглушений гул міста: дзенькіт трамваю з вулиці Собєського, крик торговки з ринку біля ратуші, далеке гавкання собак, розчинене в дощі. Станіслав не спав, але жив, як хворий, що боїться прокинутись. Стук крапель нагадував друкарську машинку — ту саму, що колись стояла тут, у батьковому кабінеті, її металевий подих був мов механічне серце, що ніколи не спиняється.
Я сидів над столом, підперши скроні. Переді мною — кілька аркушів: листи батька й невідомі записки, підписані літерою «L». Світло лампи з жовтою бахромою тремтіло, відкидаючи коливні тіні на стіну, де колись висів портрет цісаря. Світло пахло гарячим металом і пилом.
На перший погляд — різні руки. Але варто було придивитися: нахил, петлі, ті самі надто прямі літери «р». І головне — рух. Почерк не просто видно, його відчуваєш шкірою, як невільний рух, що передається з минулого. Я підсунув лампу ближче. Чорнило блиснуло, свіже, ніби написане вчора, у цій самій кімнаті.
Козловський, з чашкою кави, стояв біля дверей. Пара підіймалася над його рукою, і запах обсмажених зерен змішувався з вологим чорнилом. Обличчя втомлене, але очі гострі, як у лікаря, що намацує пульс не пацієнта, а самого життя.
— Це його почерк, — тихо сказав Полянський. — Той самий. Батьків. І цього «L».
Козловський знизав плечима, підійшов ближче, поглянув поверх окулярів.
— Почерк — це не просто звичка руки. Це наслідок нервової системи. Як ритм серця або дихання. Генетика пам’яті, якщо хочеш. Мозок повторює рух, навіть коли людини вже немає. — Він ковтнув ковток кави. — У нас кожен підпис — як артеріальний тиск.
— Ти хочеш сказати, що я пишу, як він? — мій голос тремтів.
— Я хочу сказати, що ти його відлуння. Не продовження, а повтор. Люди повторюють не долю, а почерк.
Я спробував усміхнутись, але губи лише сіпнулись. Механічно, як якщо б хтось керував ними здалеку. Перед очима сплив спогад: ось хлопчиком стою біля батька, спостерігаю, як той ставить підпис — швидко, рішуче, без вагань. Кожен розчерком — як вирок. Тепер те саме відчуття холоду проходило крізь власні пальці.
Я знову глянув на аркуші. В кожному рядку батькових листів — точність, суворість, контроль. У рядках «L» — те саме, але вже без серця, лише формула. Людина, яка знала вирок і навіть не намагалась сперечатися.
— Це був його псевдонім, — сказав відкинувшись. — L. Він підписувався ним, коли працював під прикриттям. Тому всі ці записи здаються анонімними. Але це він.
Козловський підняв одну з нотаток. На полях — дрібні ремарки польською: „Nie kończyć sprawy aż do ciszy” — «Не закінчувати справу, поки не настане тиша».
— Писано польською, але думано німецькою, — промовив він. — Це видно по структурі речень. Він жив між двома законами, і в жодному не мав дому.
Він поклав аркуш назад і глянув на мене. — А ти чуєш, як це звучить? Не сенс, а ритм.
Я кивнув. Чув. Кожен рядок мав тембр, удар — як крок молотка. Потім узяв перо й написав літеру «L». Літера вийшла така сама: тверда, холодна, ніби вирізьблена.
— Виходить, — сказав я тихо, — що це триває. Почерк не зникає. Просто переходить до іншої руки.
— І до іншої вини, — буркнув Козловський. — Ми всі пишемо один і той самий текст. Тільки не завжди розуміємо, коли хтось уже його закінчив.
Тиша розлилася між нами. За вікном дзвін бив уривчасто, як серце міста, що захлинається повітрям. Краплі дощу сповзали по склу, мов рядки невидимого листа. Я відкинувся на спинку стільця. На стіні коливалася тінь — знайома постава, нахил плечей, упевненість. Просто відблиск світла, що запам’ятало форму людини.
Я узяв останній лист і поклав його поруч із портретом батька. Обидва погляди — намальований і паперовий — збігалися в одну точку. Внизу підпис, твердий, як печатка: I. Polianski. І поруч — та сама літера: L.
Я дивився на аркуш, і пальці тремтіли. Мені стало страшно не від думки, що батько живий, а від того, що я сам починаю писати тим самим почерком. За вікном дощ стихав, і місто дихало важко, як після довгої суперечки. Тиша в кабінеті згусла, як чорнило. А в ній — ледь чутне клацання серця, що повторює чужий ритм.