Глава 27

«Тиша у справах адвоката»

Архів виглядав, як сповідальня, яку забули замкнути після останнього каяття. У коридорі ще висів табличка з потертим написом «Akta miejskie – Archiwum Magistratu Stanisławowskiego», «Міські акти. Архів магістрату міста Станиславова», а поруч — павутина, яка давно взяла на облік саму вічність. Я стояв посеред цього мертвого простору, ніби між двома сторінками книги, яку хтось дочитав і залишив відкритою.

Сторож, дід у потертій уніформі з німецькими ґудзиками, махнув як старому знайомому та задрімав у кріслі, схилившись до лампи. Лампа хрипіла, як прокурор, що втомився від власних аргументів. Світло падало плямами, і пил крутився в повітрі, наче дрібні душі забутих протоколів. Десь угорі капало з труби — не вода, а відкладене сумління.

Після скандалу архів спорожнів. Місто ніби вирішило, що минуле заразне. Полиці стояли, як ряди безіменних свідків: папки із печатками «Gerichtshof Stanislau» (Цісарсько-королівський суд у Станиславові), «Magistrat Lemberg» (Магістрат Львова), «C.k. prokuratoria» (Цісарсько-королівська прокуратура) — уламки різних влад, однакові у байдужості. Я ішов рядами, читаючи написи, як молитву. Прізвище зустрілося раптово, холодно: Polianski Iwan Józefowicz. Стара шафа, знята з обліку ще за австрійців, стояла перекошено, обвуглена з одного боку, з номером, який хтось колись вивів чорнилом: No. 47/Kr.

На дверцятах — темний відбиток долоні, наче печатка без підпису. Я потягнув ручку, і повітря вдарило холодом, як з підземного сховища. Усередині — картонна коробка з написом польською рукою: Nie sklasyfikowano (Не класифіковано). У ній — кілька аркушів, обгорілих по краях, і лист, що пах старим чорнилом і трохи оцтом. Слова проступали крізь плями: „Nie ruszaj kamienia, dopóki nie usłyszysz siebie.” — «Не чіпай камінь, поки не почуєш себе.»

Я довго тримав той аркуш на світлі. На полях — дрібні схеми, намальовані чорнилом і олівцем: контури підвалів, стрілки, хрестики, що сходилися до однієї точки. Підпис: «L». Почерк сухий, німецько-канцелярський, із відтінком дисципліни. В кутах — стерті відбитки пальців. Я торкнувся їх і відчув, як крізь тіло проходить тонкий струм — не містика, просто дотик до історії, де ще теплі сліди людських рук.

Світло від лампи хилилося. Десь у глибині зали потріскував паркет, старий, як провина. Я присів біля коробки, розгорнув папери. Перший аркуш — протокол допиту від 1910 року, писаний двома мовами: польською та німецькою. Кути аркуша потемніли від вологи, але зберегли печатку — двоголовий орел, і під ним: Justizamt Stanislau (Станиславівське управління юстиції). Далі — креслення вулиці Lipowa, червоні стрілки до будівлі суду. Мені здалося, що цей малюнок бачив колись у дитинстві — на столі батька, поруч із зошитом, куди не дозволяли зазирати.

Сторож у кріслі раптом хропнув. Я здригнувся, сховав аркуші за спину, потім усвідомив безглуздість цього руху. Ніхто не полює на нього, принаймні поки що. Просто архів дихає разом із ним, а його подих уже належить минулому. І відчув, як шкіра покривається пилом — дрібним, липким, немов із присмаком чужого чорнила.

У дальньому кутку побачив забиті шафами двері. На замку — клеймо з цифрами 1908 і літерами A.G.S.. У вузькій шпарині блиснув метал. Я тихо відсунув коробки — вони сипались, як попіл зі старих актів. За ними — дверця, що трималася на одному завісі. Натиснув — клацання пролунало майже нечутно, але тиша ковтнула його, як глибока вода.

У кімнаті пахло мастилом, цвіллю й гаром. Стіни були чорні від кіптяви, але посередині стояв стіл, накритий полотниною. На ньому — чорнильниця, перо й ще один аркуш. Краєм ока я побачив відбиту тінь свого обличчя на стіні — так, ніби батько дивився з іншого боку світла. Аркуш мав заголовок „Bericht über das Verfahren der akustischen Reform” — «Звіт про хід акустичної реформи». Підпис: «L». А внизу, іншим чорнилом, іншим почерком: „Nicht geschafft zu vernichten. Weiterführt, wer seinen Schritt noch hört.” — «Знищити не встиг. Продовжить той, хто пам’ятає звук свого кроку.»

Я читав і розумів: мій батько не зник безвісти. Він просто зник у мові, яку вже ніхто не вмів читати. І тепер кожен мій подих — це продовження того самого кроку. Тиша у справах адвоката — не пауза між рядками, а жива матерія, що чекає, коли її знову почують.