«Післямова каменю»
Дощ почався тихо, з блискавиці, але без грому — ніби небо вирішило вимити місто мовчки. Вода стікала по черепиці, по фігурах на фасадах, по вицвілих плакатах, де ще вчора обіцяли «чудо». Камінь парував, пахнув залізом і дощем. Повітря насичене мастилом, свічковим димом і мокрим пилом. Місто здавалося живим, але старим, змученим, як тіло, що прокинулося після гарячки, і тепер намагається знову навчитися дихати.
Полянський ішов повільно, без капелюха. Плащ прилипав до плечей, чоботи грузли у калюжах. Над площею висів туман, і в ньому ховалися обриси костелу. Дзвони вже мовчали, лише вода стікала з купола, краплями била по латуні, створюючи рівномірний ритм — нагадування, що звук не зникає, а лише змінює форму.
На сходах костелу ще лежали клапті газет, розмоклі аркуші звітів, фрагменти листівок. Текст розмився, слова втратили зміст. «Порядок відновлено» перетворилось на «пора… но», «влада» — на «лада». Саме так, мабуть, і забувають — поступово, поки літери не зникають у воді.
Козловський сидів під навісом біля кав’ярні, що сховалася зовсім поруч з костелом, курив дешеву цигарку, спостерігаючи за ним.
— Ти виглядаєш, як людина, що повернулась з війни, — сказав він.
— Ми й були на війні, — відповів Андрей, сідаючи поруч. — Просто ворог мав форму хвилі.
— І що, переміг?
Полянський затягнувся димом, який відчувався гірким, ніби полин.
— Не знаю. Може, ми лише відклали його наступ.
Навколо ходили люди — тихо, не дивлячись одне на одного. Місто ніби домовилося мовчати. У газетних кіосках продавали звичні випуски без жодного рядка про “суд”. Влада офіційно заявила, що ніяких «голосів» не було, а “деякі пошкодження механічного характеру” вже усунено. Смішно: вони навіть брехали офіційно, через канцелярію.
Козловський розгорнув газету, що розмокала у руках.
— Ось, читай: «Станіслав спокійний, ремонт костелу завершено». І жодного слова про те, що половина міста вчора стояла навколішках.
— І добре, — відповів Полянський. — Історії потрібна тиша, щоб знову повірити в себе.
Він подивився на вікна костелу. Скло було тріснуте, але візерунок залишався. У темряві за ним миготіло світло — хтось ще палив свічку.
— Ти думаєш, вона там? — спитав Козловський.
Полянський мовчав. Він підвівся, підійшов ближче, до дверей костелу. Вода капала з арки, кожна крапля звучала окремим ударом. Усередині пахло воском і вогкістю. Камінь був холодний, як сповідь.
На підлозі лежала хустка — така сама, як носила Єлена. Вона була чиста, але холодна, мов щойно знята з плечей. Андрей стиснув її в долоні.
— Вона пішла, — тихо сказав він. — І правильно зробила. Місто, яке навчилося говорити, більше не потребує перекладачів.
— А ти? — запитав Козловський.
— Я? Я, мабуть, просто навчився слухати.
Вони вийшли на площу. Дощ трохи стих. Камінь на площі блищав, як дзеркало. У калюжах відбивались вікна, хрести, обличчя перехожих — усе розпливалося, немов місто втратило власний контур, шукаючи новий.
Полянський присів на край фонтана, який давно не працював. У калюжі поруч плавала зірвана афіша, на якій криво читалося: «KAMIEŃ MÓWI». Він провів пальцем по літерах, і вони розтанули під дотиком.
— Знаєш, — промовив він, не підводячи очей, — я зрозумів, що ми всі хочемо чути те, що нас лякає. Бо страх — це єдине, що звучить щиро.
Козловський не відповів. Лише затягнувся ще раз і кинув недопалок у воду. Коло диму розійшлося поверхнею, і на мить здалося, що навіть калюжа видихає. Повітря стало густішим, теплішим, і в тиші знову з’явився звук — тихий подих міста.
— І все ж, — додав Андрей, — у кожному звуці лишається тиша. Навіть у брехні. Може, в цьому і є правда.
Дощ перейшов у мряку. Люди розійшлися. Лише вітер час від часу зривав клапті паперу й розносив їх по бруківці. На сходах костелу стояла вода, і кожна крапля падала з дзвону рівномірно, як метроном. Повільно, розмірено, мовби місто саме відміряло своє нове дихання.
Полянський дивився, як вони б’ють по каменю — і в кожному ударі чув слово. Не гучне, не пророче, просто людське.
І тоді він усміхнувся. Без радості, без перемоги — просто тому, що місто знову дихало. Не Бог, не машина, не страх. А саме місто — з його шумом, дощем і тишею.