Глава 25

«Суд без облич»

На світанку Станіслав знову здригнувся — не від землетрусу, а від звуку. Дзвони били так часто, що між ударами не лишалось повітря. Над містом стояв гул, схожий на серцебиття, яке забуло, кому належить. Площа перед костелом святої Варвари перетворилася на ярмарок страху: натовпи зі свічками, газетами, хрестами, голосами. Люди чекали на чудо, бо хтось пообіцяв, що камінь винесе вирок.

У повітрі знову стояв запах воску, диму і перегрітого металу. Полянський пробивався крізь натовп, поруч ішов Козловський з інструментами — обличчя в обох покрилося пилом.

— Вони прийшли дивитися на суд, — промовив Козловський. — І хочуть крові.

— Їм вистачить звуку, — відповів Андрей. — Кров — надто реальна.

Костел дихав теплом дзвонів. Усередині труби працювали — старий австрійський пневматичний механізм, створений ще за проектом Projekt Wien-S-19, оживлений невідомими руками. Він колись передавав сигнали тривоги й військові команди, а тепер — колективний психоз.

Під вівтарем насос гнав тиск, старі мембрани тремтіли, бронзові клапани деренчали. Повітря било хвилями, змушуючи камінь гудіти. На галереї стояв Ружицький у темному костюмі, з аркушем у руці. Його голос, підсилений рупором, лився в натовп:

— Люди! Камінь говорить! Почуйте вирок!

Звукова хвиля пройшла крізь натовп, наче електрика. Хтось упав навколішки, хтось закрив вуха. Гул у костелі ставав усе сильнішим. Повітря нагрілося, тиск у трубах зростав. Метал стогнав.

— Якщо не зупинити, — крикнув Козловський, — клапани не витримають!

— Тоді зупинимо, — відрубав Андрей і зник у технічному люці.

Унизу стояла спека. Повітря било в обличчя, наче з кузні. Насос ревів. На бронзових стінах — латунні таблички з написами System główny (Головна система), Kierunek powietrza (Напрям повітря), Zawór bezpieczeństwa (Запобіжний клапан). Старий шрифт тремтів у світлі ліхтаря.

— Вони запустили третій контур! — крикнув Козловський. — Система охопила всі лінії — навіть старі шахти й вентиляцію під площею!

— Тоді почують себе, — відповів Полянський і повернув головний важіль.

Метал заскреготів. Тиск пішов у зворотному напрямку. Повітря, яке мало піднімати голос, раптом почало штовхати звук назад, у труби. Резонанс вибухнув. Мембрани роздулися, як живі, клапани співали кожен на власний лад. Усе місто загуло.

На площі люди підняли голови. Замість «голосу» з труб вирвалося глухе бурмотіння, що швидко переросло у хаос: уривки газетних фраз, старі протоколи, голоси дикторів, чиї записи запускали для пропаганди.

— «…порядок відновлено…» — лунав один клапан.

— «…недисципліновані елементи…» — другий.

— «…Пам’ять — це порядок…» — третій.

Слова накладалися одне на одне, поки все не перетворилося на рев людських страхів, змішаний із плачем металу. Люди кричали, падали, молилися. Усе дихало, все рухалось.

На балконі Ружицький стояв блідий, його голос губився в гулі. Він кричав щось, але система поглинала слова. Його промова розсипалась уривками, які повертались до нього з труб, спотворені, наче суд над самим собою.

— Вони тепер чують правду, — прошепотів Козловський. — Але кожен свою.

Полянський стояв над насосом. Повітря гуло в його грудях, штовхало легені. Він бачив, як з клапанів іде пара, як пил кружляє в світлі лампи, як метал тремтить.

— Суд без облич, — сказав він. — Без вироку. Без надії.

Козловський різко перекрив головну подачу. Помпа зойкнула, прокашлялась і зупинилась. Звук почав стихати — повільно, як море після бурі. Із клапанів ще кілька секунд виходило повітря, видихи, схожі на останні зітхання.

Над ними дзвонили справжні дзвони. Тепер вони звучали, як дихання. Коли Полянський і Козловський піднялись, люди стояли мовчки. Хтось тримав дітей, хтось витер лоба, хтось опускав очі. Лише Ружицький, сірий, наче попіл, зрозумівши що сталося, прошепотів:

— Ви зруйнували віру.

— Ні, — відповів Полянський. — Ми просто вимкнули звук.

Вітер підняв пил, який ще пах мастилом і гарячим металом. Дзвони стихали. Місто, задихане власними голосами, видихнуло.

І тоді настала тиша у місті — справжня, важка, з металевим присмаком. Така, у якій чути, як світ уперше мовчить по-людськи.