Глава 24

«Під дзвоном»

Місто гуділо, як порожня бочка, наповнена вітром і панікою. Після ночі, коли десятки мешканців присягалися, що «чули голоси зі стін», Станіслав нагадував осине гніздо. Газети виходили зі спростуваннями, проповідники — з доказами. Біля костелу святої Варвари натовп займав пів площі. Люди стояли, наче чекали чуда, яке саме себе проголосить.

Повітря пахло димом, воском і гарячим залізом дзвонів. Коли вдаряв найбільший із них, навіть у кам’яних підмурках дзвеніло повітря. Полянський ішов поміж людських плечей, відчуваючи, як кожен вдих наповнений страхом. Поруч Козловський ніс ліхтар і креслення — те саме, що дала Єлена.

— Якщо креслення точне, — сказав він, — під вівтарем є технічна кімната. Австрійці будували такі системи наприкінці минулого сторіччя. Пневматичний зв’язок: труби, мембрани, клапани, що тримають тиск. Усе працювало від резервних помп. Тоді це був спосіб передати сигнал або наказ. А тепер — віру.

— І тепер через це говорить Бог, — гірко посміхнувся Андрей.

— Ні. Через це говорить людина, — відповів Козловський. — Просто вона забула, коли почала брехати.

Костел стояв похмурий, з високими неоготичними вікнами. Його зводили ще австрійські інженери у 1880-х — дзвін замовили з Кракова, а систему вентиляції під вівтарем проєктували військові з Відня. Після війни її переробили для міської сигналізації, а потім забули. Тепер вона знову ожила — не завдяки техніці, а людській вигадливості.

Усередині костелу було темно, лише кілька свічок тремтіли біля вівтаря. Повітря вібрувало, немов у грудях сплячого звіра. Гул ішов знизу, глибокий, тягучий, схожий на звук далекого поїзда в тунелі. Люди стояли навколішках, слухали. Хтось шепотів: «Він говорить». Хтось хрестився. Хтось сміявся крізь сльози.

Полянський пройшов під головний дзвін. Той висів, чорний і важкий, наче серце міста. На камені тремтів напис: «KAMIEŃ MÓWI», «КАМІНЬ ГОВОРИТЬ».

— Вимкни лампи, — сказав Андрей. — Хай говорить лише звук.

Світло згасло, і простір здався живим. Камінь пульсував під ногами. Металеве дихання йшло з глибини — рівне, ритмічне, відчутне в грудях, як чужий подих. Він поклав долоню на підлогу: від неї йшло тепло, ніби камінь зберігав пам’ять усіх слів.

— Це не голос, — прошепотів. — Це механізм.

Вони спустились і відчинили люк позаду вівтаря. Запах вдарив одразу — іржа, пил, старе мастило, волога цвіль. Сходи спускались униз, у кам’яне горло. Стіни вкриті маркуванням: «System alarmowy magistratu» («Сигнальна система магістрату»), «Rurka główna — uwaga na ciśnienie» («Головна лінія — увага, тиск»). Під долонями холод металу, на губах смак іржі.

— Такі системи були у Відні, — сказав Козловський, спускаючись. — Через них передавали команди, тривоги, навіть гімни. Повітря — найвірніший посильний. Його не спіймає жоден шпигун.

Унизу відкрилась кругла камера. Десятки бронзових труб сходились у центральний вузол. На стінах — клапани, важелі, латунні таблички з номерами. Краплі конденсату стікали по металу, падали на камінь із тупим звуком. Повітря було гаряче й густе, пахло олією й озоном. Усе ще працювало — дихало.

— Дивись, — Козловський доторкнувся до труби. Десь угорі пролунало тихе «Amen». — Резонанс. Повітря повторює останній звук, який почув клапан. Якщо підібрати тиск — отримаєш людський голос. Той, хто запустив систему, міг записати будь-який голос. Навіть твій.

Андрей підійшов до центрального насоса. На ньому — герб старого магістрату й дата: Anno Domini 1892. Вісь ще оберталася, шипіла. Від кожного оберту йшов гул, що лунав у всіх трубах.

— Треба перекрити тиск, — сказав Козловський.

— Зачекай, — відповів Андрей. — Я хочу почути.

Він нахилився ближче до клапана. Спочатку — шипіння. Потім, крізь шум повітря, металевим тоном пролунав голос:

— Андрею.

Він відсахнувся, але не відійшов. Голос повторився, трохи тихіше:

— Ти вже частина.

Ці слова відлунали не лише в трубах — вони пройшли крізь нього, немов хтось говорив із середини грудей. Козловський різко закрив вентиль. Повітря стихло. Лише в трубах ще довго гуляло відлуння — уривчасте, схоже на подих.

— Вони записали тебе, — сказав він. — Твій звіт, твій голос, усе, що можна було використати. Їм не потрібен Бог. Вони створили власний апарат віри.

Полянський провів рукою по бронзі. Метал був теплий, як шкіра.

— Люди створюють своїх демонів руками, — сказав він. — Потім просто забувають, де стоїть вимикач.

Вони перекрили подачу. Насос видихнувся, гул упав. І в ту мить тиша здавалася голоснішою за звук.

Коли вони піднялися нагору, над містом лунали справжні дзвони. Люди стояли на площі, слухали, як дзвін змішується з вітром і шурхотом газет. Собака завив, потім стих. Хтось молився, хтось просто дивився в небо.

Андрей зупинився, глянув на купол костелу, де світилися відблиски полум’я.

— Ну що, — сказав Козловський, — Бог замовк.

— Ні, — відповів Полянський. — Просто людям варто навчитися слухати себе.