Глава 23

«Ті, що тримають пам’ять»

День стояв важкий, мов надрукований на сирому папері. Повітря у магістраті пахло чорнилом, пилом і чимось приторним — суміш, що осідала на шкірі, наче додатковий одяг. Коридори тяглися довгими кишенями, повними шепоту, звуків машинок і приглушених кашлів. Це була центральна будівля міської влади — колишня цісарська адміністрація, тепер переплетіння польських, австрійських і місцевих документів, кожен поверх із власним відділом пам’яті: статистика, судові архіви, бюро обліку мешканців, відділ друкованих актів. Усе це нагадувало тіло міста, яке саме себе перетравлює.

Полянський ішов повільно, рахуючи кроки, бо тиша тут звучала гучніше, ніж у підземеллі. Лампи світилися тьмяно, дрижали від напруги. На стінах — темні плями вологи, запах архіву, старих облікових книг і людської безнадії. З кабінетів ледь чутно просочувався шурхіт паперу. Кожен аркуш видавався криком, який хтось приглушив канцелярським штампом.

На дверях відділу висіла латунна табличка: «Biuro Korekty Aktów Historycznych» («Бюро перевірки історичних документів»). Літери трохи стерлися, але блиск усе ще тримався. Козловський зупинився, провів пальцем по напису й хмикнув:

— У кожному слові по дві брехні.

— Головне, щоб починалися з великої літери, — відповів Андрей.

Усередині стояв глухий запах гарячого металу. Друкарські вали дихали, повільно крутячись, наче втомлені легені. Люди в білих рукавах сиділи за довгими столами — спини прямі, обличчя безбарвні, пальці чорні від фарби. Їхні очі рухалися швидко, але жоден не дивився вгору. Вони писали, ніби боялись, що слова їх зрадять. Майже тиша мала свою геометрію: рівномірні удари друкарських машинок, шурхіт паперу, дзенькіт чашки об край стола.

Полянський відчув, як це місце витягує з нього повітря. Козловський нахилився до нього:

— Тут навіть пил має регламент.

На стіні висів лозунг старим віденським шрифтом: «Pamięć to porządek. Bez porządku — chaos. Bez chaosu — nie ma władzy.» «Пам’ять — це порядок. Без порядку — хаос. Без хаосу — немає влади.» Слова трохи перекошені, ніби й вони не витримали власного змісту.

Біля входу сидів клерк — молодий, із червоними очима, руки тремтіли від кофеїну. На його столі — чашка, годинник і довідник під назвою «Instrukcja postępowania z dokumentami miejskimi» («Інструкція про порядок роботи з міськими документами.»). Не глянувши вгору, він промимрив:

— Прізвище, мета візиту, дата. Без запису — нічого не отримаєте.

— Полянський. Доступ до справи 1910 року, — сказав Андрей коротко, і поклав ордер на край столу.

Клерк кивнув, узяв папірець і зник між рядами тек. Коли повернувся, в його очах стояла дивна порожнеча. На столі опинилася сіра теку з етикеткою: «Polianski A. I. / Sprawa № 38 / Wersja uzgodniona».

Пальці Андрея стали холодні. Він розгорнув теку. Перше, що впало в очі, — його підпис. Далі — не його слова. Абзаци, у яких його думки були замінені штампами: «nieuzasadniona panika» («безпідставна паніка»), «błędy w ocenie zjawiska» («помилки в оцінці явища»). Його голос переклали мовою канцелярії.

Козловський нахилився над плечем:

— Твій текст, але не твій. Як ті люди, що говорять твоїм голосом у підземеллі.

Полянський гортав сторінки. Папір був теплий, свіжий, і пахнув не чорнилом — страхом. У кінці лежав лист: «Decyzją komisji z dnia 2 września tekst raportu został doprowadzony do zgodności z prawdą historyczną. Oryginał usunąć.» («Рішенням комісії від 2 вересня текст рапорту приведено у відповідність до історичної правди. Оригінал вилучити.»)

Він засміявся — коротко, беззвучно. У грудях було відчуття, ніби його власний голос вирвали й запечатали в конверт.

— Ось так, — сказав. — У них навіть неправда має печатку.

Старий архіваріус у манжетах вкладав новий аркуш у машинку. Повільно, з насолодою, натискав клавіші. З’являлись слова: «Przeszłość potwierdzona. Poprawek nie wymaga» («Минуле підтверджено. Виправлень не потребує»). Він ставив крапку так, ніби колов нею артерію. Інші друкарі переглядалися, але не говорили — звикли чути лише звук клавіш, не людських слів.

Андрей підніс один із аркушів до світла. Під блиском чорнила ледь виднівся інший текст — зітлілі літери його власних фраз. Минуле ще дихало, хоч його й ховали живцем.

— Це чорнило стирає себе, — тихо сказав Козловський. — Після затвердження — нічого не лишається.

— Хтось усе одно бачить, — відповів Андрей. — Завжди лишається запах.

Вони вийшли у коридор. Десь угорі клацали машини. Пил крутився, мов дрібний сніг. На сходах — ще одна табличка: «Redakcyjna sala № 2» («Редакційна кімната №2»).

Там друкарні працювали, як фабрика серцебиття. Газетярі з рукавниками, верстальниці з заплямованими вустами, гуркіт валів. Повітря було гаряче, мокре від пари. На верстатах ішов набір: «Obalono plotki o zmowie» («Чутки про змову визнано безпідставними»), «Śledczy Polianski przekroczył uprawnienia» («Слідчий Полянський перевищив повноваження»), «Miasto pozostaje spokojne» («Місто залишається спокійним»). Усе повторювалось ритмічно, як мантра — місто друкувало саме себе.

Полянський вдихнув — і відчув, що воно гірке, як метал. Краплі поту стікали по шиї, чорнило лишало плями на рукавах. Він відчув дивну огиду й водночас захоплення — від точності цієї машини, що перетворювала людей на частини друкарського верстату.