Глава 22

«Єлена»

Костел стояв темний і величний, як корабель, пришвартований у тумані. Дощ падав по свинцевих вікнах, і кольорове скло світились ледь-ледь — рубінові плями на камені, смарагд у калюжі. Усередині пахло воском, мокрим каменем і старими молитвами, що втратили віру у слухача. Кожен звук тут множився: крапля води, що впала зі свічника, здавалася ударом дзвону. Під склепінням блукала тиша, в якій жив Бог забуття.

Я пройшов центральним нефом, де ще стояли лавки, накриті пилом, і ступив на килим, витертий ногами поколінь. Кожен крок луною віддавався у куполі, змушуючи храм дихати. Єлена сиділа біля бокового вівтаря — вузька смуга світла падала їй на обличчя, і вона скидалася на образ із фрески, яку реставратор не встиг дописати.

— Ви спізнились, — сказала вона без докору. Голос звучав глухо, ніби його відфільтрували крізь органні труби. — Місто стає нетерплячим, а ви — схожі на нього.

— Місто говорить занадто багато, — відповів я. — І щоразу чужими голосами.

Я сів поруч. Камінь під ногами був холодний, як сповідь. Вогонь лампади тремтів, ковзаючи по її щоках. Вона виглядала змученою — не від страху, а від надміру знання. На пальцях залишилися плями чорнила, на рукаві — віск.

— Ті голоси... — почала вона, але затнулася, ковтнула повітря. — Ви вже знаєте, що це не привиди. Це люди, Андрею. Люди, які вміють користуватись страхом, як клавішами. Мій батько був одним із них.

Її руки тремтіли, коли стискала коліна. Нігті залишали бліді відбитки на тканині.

— Один із братства? — спитав я.

— Так. Вони називали себе хранителями пам’яті. Вважали, що історія — це ікона, яку треба очищати. Але потім зрозуміли: пам’ять легше переписати, ніж очищати. І почали створювати нову. Мій батько зрадив їх, коли допоміг Іванові Полянському. Після того зрадників навчили мовчати.

Вона підвелась і підійшла ближче до вівтаря. Свічки тріпотіли, і їхні тіні падали на її обличчя, роблячи його старшим.

— Ви знали про це від початку? — спитав я.

— Я знала про братство ще дитиною. Вони збиралися в нашій вітальні — чорні пальта, документи, хрести. Вони вірили, що місто можна вилікувати дисципліною і страхом. Мій батько повірив, що архів може бути ліками. А потім зрозумів, що він — їхній отруйник. — Вона коротко всміхнулась. — Коли я дізналась, що вони повернулись, я хотіла допомогти вам. Фотопластинка, фрази, рупор — усе це було інсценування. Мені здавалося, що місто мусить побачити брехню своїми очима.

— Ви розігрували виставу, — сказав я. — І тепер актори вийшли з-під контролю.

— Саме так. Вони швидко вчаться. Тепер їм не потрібні священики — лише акустики і редактори. Їхня віра перетворилась на технічний процес. Страх — на сигнал. Пам’ять — на друкований файл.

Я згадав аркуш із моїм іменем. Холод прокотився спиною.

— Ваш батько? Що з ним сталося?

— Його поховали двічі. Перший раз — коли він відмовився переписати свідчення у протоколі. Другий — коли його ім’я стерли з архіву. Після того братство навчилося стирати спогади не тільки з паперу. — Вона вдихнула глибше, ніби їй бракувало повітря. — І все ж я вірю, що він залишив слід — у цих кресленнях, у вас.

Вона повернулася. Очі блищали в світлі свічок. Я бачив, як вона намагається не заплакати, як стискає долоні, щоб не тремтіли.

— Ви боїтесь їх? — запитав я.

— Так. Але більше боюсь себе. Бо я створила сцену, на якій вони навчилися грати. Учора вночі я почула своє ім’я. Мій голос. Вони використовують моє відлуння.

Я дивився, як її плечі здригаються. Між нами стояла ледь видима пара — від холоду чи від страху, хто зна.

— Чого ви хочете тепер? — запитав я тихо.

— Щоб ви завершили те, що почав ваш батько. — Її голос зривався. — Не для нього. Для себе. Поки ця система дихає, ви — її частина.

Вона дістала конверт. Усередині — тонкий аркуш креслення.

— Це схема центрального вузла. Там сходяться всі канали, усі голоси. І, можливо, — всі імена.

— Де це?

— Під костелом. Під вівтарем. Там, де люди чують Бога. Насправді — лише звук.

Я взяв креслення. Коло, ореол, десятки ліній. У правому кутку — підпис: «Polianski, 1910». Те саме чорнило, що в архіві.

— Ви певні, що хочете, щоб я це бачив?

— Так. Бо я вже бачила, що буває, коли мовчиш.

Світло рожевіло крізь скло. Костел дихав теплим повітрям, і в ньому чулося серцебиття. Ми сиділи, як двоє свідків перед порожнім трибуналом.

— Якщо мене не буде, — сказала вона, — не шукайте. Просто завершіть.

— Ви занадто драматизуєте.

— Може. Але це місто не знає іншої мови, окрім драми.

Вона встала, провела пальцями по вівтарю, торкнулася розп’яття. Свічки тріснули, віск потік. Її силует розчинився в світлі. Лише запах ладану залишився в повітрі — нагадування, що сповіді не завжди мають відпущення.

Я залишився сам, тримаючи креслення. Над головою стиха гуділи труби, як нерви міста. І я вперше відчув: усі ці голоси, механізми, документи — лише спосіб переконати себе, що страх має джерело. Але воно — тут, у нас. І, може, саме тому ми навчилися слухати чужими голосами.