Глава 21

«Тінь адвоката»

Архіви пахнуть завжди однаково — пилом, клеєм і пам’яттю, що довго лежала під забороною. Того ранку я прийшов до старої кам’яниці на вулиці Шмерлінга, колишнього цісарського суду, де підвали зберігали міські справи. Настільки старі, що навіть павуки втратили до них інтерес. Ключ видали неохоче, під підпис, із попередженням: «Не виносити нічого, навіть павуків».

Будівля виглядала як музей надії на правосуддя: дубові шафи, каталоги з бронзовими номерами, потемнілі печатки, каганці на гачках. Кожен ящик мав свою тінь, кожен документ — відбиток людських пальців і втоми. Вологість стояла густа, холод пробирав до кісток. Козловський ішов позаду, тримаючи лампу, наче готувався до операції над історією.

— У каталозі є справа, — сказав він, — 1910 рік. Про зникнення документів із магістрату. Вів її адвокат Іван Полянський.

— Співпадіння? — перепитав я.

— У цьому місті співпадіння — просто сором’язлива форма повторення.

Коробка під номером 416 лежала на нижній полиці, обшита полотном, перев’язана ременем. Напис — вицвілий, але чіткий: «Causa № 38/1910. Adv. I. Polianski». Пряжка тріснула, коли я її розстебнув. Усередині — пожовклі аркуші, машинопис, чорнила, штампи. Усе пахло процедурою, що пережила власних авторів.

Перший документ мав заголовок: «Про зникнення матеріалів зі сховища магістрату та підозру у фальсифікації міських актів». Нижче — знайоме прізвище: Вербовський, тоді ще писар інженерного відділу. Далі — кілька імен, які й сьогодні прикрашають двері міських кабінетів. Історія, як завжди, не вміє старіти.

— Він розслідував те саме, — сказав я. — Мій батько. Лише раніше.

— Або глибше, — відповів Козловський. — У спіралі вниз.

Аркуші шелестіли, коли я їх перегортав. Копії квитанцій, листування з прокуратурою, показання свідків. Один зі сторожів інженерного відділу свідчив про “підземні ходи, прокладені ще австрійцями, з отворами для передачі звуку”. Далі згадувався проєкт «повітряної сигналізації» — система керамічних труб, через які можна було передавати дзвін або попередження під час пожежі. Примітивна версія того, що ми бачимо сьогодні — без електрики, але з тією самою людською жагою контролю.

Наприкінці справи — фотографія. З фокусом на трьох постатях: батько, молодий Вербовський і жінка в капелюшку, схожа на Єлену. Я поставив фото під лампу — і тінь батька лягла мені на руку. На звороті його почерк: «Для звіту. Вхід до шахти №3.» Те саме місце, де ми були вчора.

— Він був не просто адвокатом, — промовив Козловський. — У всі часи адвокати ставали слідчими, якщо держава не хотіла шукати правду. Але Іван Полянський, схоже, шукав не винного — а причину.

— А я маю право шукати? — спитав я.

— Маєш впертість. Її не треба узаконювати.

Останній аркуш — звіт, сторінка п’ята, з поміткою «чернетка». Декілька абзаців перекреслено густим чорнилом, але під шарами видно: «…система вентиляції використовується для спостереження. Голоси передаються...» — далі пляма, як чорнильний вирок. Під нею — ледь видиме слово «свідки».

Я уявив батька тут: та сама лампа, ті самі документи, рука, що не встигає закінчити фразу. Мене пройняло дивне відчуття — ніби я не читаю його текст, а продовжую речення, яке колись урвалося криком.

— Він дізнався, — прошепотів я. — І, мабуть, заплатив.

Тиша в архіві має звук — як гул у мушлі. Старий папір шелестить, ніби хтось говорить крізь час. Я зібрав документи, залишив копію фото, оригінал сховав.

— Для серця чи для справи? — запитав Козловський.

— У цій історії це одне й те саме.

На виході сторож — старий з очима, як мідяки, — глянув на нас поверх газети.

— Ви, певно, родич того Полянського, що колись тут ходив? Питав, куди ведуть труби. Гарна людина. Тільки не вернулась.

Я кивнув. Він посміхнувся. А я подумав: у кожному місті є свої адвокати, що шукають правду. Просто деякі залишаються її тінями.

Тінь батька йшла поруч до самого виходу. І цього разу вона не відставала.