Глава 20

«Креслення порожнечі»

Козловський з’явився до мене зранку з виглядом людини, що знайшла сенсацію і боїться, що її зараз відберуть. У руках — тубус, старий, потрісканий, перев’язаний двома нитками, якому саме повітря вже нагадувало архів.

— Приніс історію міста у форматі креслення, — сказав він, виймаючи з тубуса рулон. — Якщо вірити цьому, під нами не земля, а цілий механізм, який тільки чекає, щоб його знову ввімкнули.

Я дивився, як він розгортає аркуші на столі. Папір, грубий, із водяними знаками, просвічувався, ніби нервові клітини. Лінії тяглися під кутами, сходились, перехрещувались, розходились. Усе це нагадувало анатомію міста, а не його план: ось головна артерія — магістраль, ось бічні судини — ходи, труби, вентиляційні шахти. Місто мало тіло.

— Австрійці будували ґрунтовно, — мовив Козловський. — І, схоже, розуміли, що повітря в місті треба не тільки вдихати, а й відганяти. Це, — він ткнув пальцем у позначку, — «Resonanzkanal». Резонансний канал.

— Канал для чого? — запитав я, вдивляючись у дрібні літери, що тікали під пальцями.

— Для звуку, для передачі сигналів, для голосів. У фортецях і старих адміністративних будівлях такі канали прокладали ще з XVIII століття — система порожнистих труб, які з’єднували зали та каземати, щоб навіть при пожежі чи облозі можна було передати наказ або молитву. Звукові шахти робили з кераміки або чавуну, з розрахунком на певну довжину хвилі. — Він нахилився нижче, показавши тонкі лінії. — Ось ці пункти: «Nachricht», «Antwort». Повідомлення. Відповідь. Як телефон до появи електрики.

— Відповідь кому? — пробурмотів я. — Місто розмовляло само з собою?

— Або з тими, хто внизу, — сказав він. — У них це мало функцію зв’язку між відділеннями. А тепер, схоже, хтось використав те саме, щоб дати міфу голос. Місто говорить, бо його хтось підключив до мікрофону.

Козловський умів красиво висловлюватись, навіть коли пояснював кошмар. Ми взяли ліхтарі, мотузку і вирушили в нутрощі міста. Цього разу через двір архіву, де під навісом, серед старих ящиків, ховався вхід у технічну шахту. Відкрити люк було просто — замок хтось змастив недавно.

— Хтось підтримує цей механізм у формі, — зауважив я. — Мертвих речей не змащують.

Спуск вів через вузький кам’яний стовбур, від якого відходили відгалуження. Волога конденсувалася на шоломі, вода сочилася зі швів. Ліхтар вирізав із темряви клапті стін, де ще лишалися відбитки колишніх написів німецькою фарбою: «Druck», «Luft», «Sicherheit». Безпека — останнє слово, що дожило до нас.

На першому повороті ми натрапили на металеву табличку, приржавілу, але читабельну: «Kanal 7/B». Козловський звірив із кресленням.

— Це лінія до костелу, — сказав він. — Якщо хтось умикає голоси звідти, то ми зараз стоїмо на їхній магістралі. Тут навіть кут нахилу витримано — близько трьох градусів, щоб звук не губив амплітуду.

Гул був ледве відчутний, схожий на далеку хворобу. Місто жило, але в нього запалені легені.

Далі йшли ще глибше. Підлога стала слизькою, камінь холоднішим. Зі стелі звисали електричні жили, обмотані тканиною — додаток новішої епохи, коли старі ходи пристосували під комунікації. Козловський засвітив ліхтарем угору, і в світлі промайнула решітка, через яку проривався слабкий шум — як дихання.

— Повітря підтягують знизу, — мовив він. — А звук іде вгору. Вони збудували ідеальну трубу органа. Місто само собі акомпанує.

У голові відбивалось глухе ехо наших кроків, і кожен удар черевика лунав ніби зсередини черепа. Ми пройшли метрів двадцять, і Козловський зупинився: перед нами стіна, на ній — дві круглі ніші. Одна — з залізним кільцем, друга — забита деревом.

— Це і є резонансні ніші, — сказав він. — Усередині — порожнина з металевим конусом. Якщо сюди промовити, хвиля піде вздовж осі й підсилиться в наступній камері. Але вважай, тут можна втратити власний голос — він почне належати каменю.

— Ти поет, — відказав я. — У нашій справі це діагноз.

Я все ж нахилився до отвору. Холод ударив у лице. Слух напружився, і крізь тремтіння повітря я почув щось схоже на далеку розмову. Два голоси, з різних кінців каналу, стиха, як через сон:

— Ти чув?.. — перший, глухий, ніби в шоломі.

— Я чув. Він близько. — другий, старший, втомлений. І потім — коротка тиша, така щільна, що можна було різати ножем. — Андрею.

Я відсахнувся. Серце вдарило двічі й зависло між страхом і недовірою. Козловський підняв ліхтар, обличчя йому поблідло.

— Що ти почув?

— Голос. — Мій власний голос звучав тепер іржаво. — Сказав моє ім’я. І я його впізнав.

— Кого?

— Батька.

Козловський мовчав. Потім обережно, без театральності, витягнув блокнот і почав нотувати.

— Не запиши цього в рапорт, — сказав я. — Скажуть, що в мене галюцинації. Або що я хочу надати справі драматизму.

— Я й не для протоколу, — буркнув він. — Просто фіксую звук у слові. Бо звук — це теж доказ. Іноді точніший, ніж папір.

Я знову глянув у нішу. В ній ворушився лише пил. У темряві він здавався схожим на подих.