Глава 19

«Голоси, що повторюють»

Друкарня на Ринку пахла оліфою, металом і терпкою надією, яку тут здавна продають порціями по аркушу. Над дверима дзеленчав дзвіночок, що ніколи не втомлювався, бо за нього працювали чужі нерви. Я переступив поріг, і підошви одразу зібрали на себе чорний блиск типографської фарби — як доказ участі в чомусь, що залишає сліди довше, ніж людські клятви.

— Шанований пане, з чим до нас? — випірнув із напівтемряви господар друкарні, пан Міхал з добродушними вусами і пальцями, на яких свинець сидів так само впевнено, як плітки на міських балконах. — Візитки? Об’яви? Памфлет без відповідального редактора ми не робимо, хіба що для костелу.

— Для костелу робите все чисто? — поцікавився я, ковзнувши поглядом по касах із шрифтом: антиква, гротеск, кирилиця від старого набору, яка прикидалася чужою. — Сповіді теж друкуєте?

— Ми друкуємо лише те, що замовляють, — пан Міхал зітхнув, як людина, що знає різницю між ремеслом і совістю. — А решту місто дописує собі само.

У залі гупав тигельний прес: важіль зітхав і опускався, щелепи змикалися, аркуш отримував свій вирок. Учень у плямах фарби, хлопчина із волосяною щіткою замість зачіски, витягував відбитки і розвішував сушитися на шнурі, як білизну на ганьбу. Козловський крутився біля кас із шрифтами й виглядав святотатцем у храмі, який збирається переплутати богам букви місцями.

— Ми прийшли з питанням, — сказав я. — У місті говорять правильними фразами. Одними й тими самими. Різні люди. Різні вулиці. Один наклад.

Пан Міхал розвів руками і показав на стіни, мовляв, тут багато накладів, оберіть собі, який до душі. Я пройшов уперед, глянув на пробні аркуші: списки інтенцій, оголошення про збір на дах костелу, програмка благодійного концерту, відозва братства тверезості, викладена так нудно, що навіть гріху стало соромно.

— Ось це, — сказав я, зупинившись біля невеликої картки. На ній чорнів текст, набраний дрібним готичним шрифтом, який завжди здається чеснішим, ніж є насправді: «Камені говорять, бо ми мовчимо». Нижче — інша фраза, якою мене вже пригощали в магістраті: «Не буди того, що спить під сходами».

— Молитовні картки, — поспішив пояснити вусань. — Для братств. Тут їх кілька: Марійське, Францисканське, й те нове, що їхній пан Ружицький піднімав якось на зборах, але ми не вмішуємось. Текст принесли готовий. Пане комісаре, ми шрифтом збираємо, ми не проповідуємо.

— Текст принесли. Хто? — я повернув картку й побачив маленький штамп «Набір: № 412/B». — І чому шрифт новий, а папір дешевий? Коли ховають пастку, зазвичай економлять на кришці.

— Хтось від костелу, — не дуже переконливо сказав Міхал. — Молодик зі списком. Заплатив добротно. — Він перехрестився швидко, як той, хто грішить. — Я не з тих, що запам’ятовують обличчя. У нас тут літери пам’ятати треба.

— А книги замовлень? — запитав я так само не дуже переконливо. Люди, які «не пам’ятають облич», зазвичай пам’ятають касу.

Він вагався рівно стільки, скільки триває чесність між двома рахунками. Потім зник за перегородкою. Ми з Козловським лишились серед гуркоту і шурхоту, як дві літери, що втекли з чужого слова.

— Це їхній голос, — буркнув Козловський, торкаючись пальцями каси, з якої приємно сипався свинець. — Механічний, холодний, але бездоганно відредагований. Даси у вівтар, і народ піде по ним, як по нотному стані.

— Голос написаний чужою рукою все одно звучить у твоїй голові твоїм тембром, — відповів я. — Ось чому це працює.

Повернувся Міхал з товстою книгою. На зрізах — чорні пальці часу. Він розгорнув. Рядки замовлень, чужі прізвища, хресні дати, номери накладів, платники, тарифи на папір, відмітки «видано» і «не забрано». Я сторожко перегортав листки, ніби кожна сторінка могла вистрілити.

— Ось, — власник упер пальцем, задоволений, що дав нам щось без крові. — 412/B. «Картки молитовні. Формат А6. Текст надано замовником. Платник — «Товариство охорони старовини», представник — п. Ян Ружицький». Печатка про отримання — минулого четверга.

— Товариство охорони старовини, — тихо повторив Козловський. — Гарна назва для людей, що переписують минуле. Як, між іншим, і для людей, які крадуть у нього голос.

Я кивнув. Для протоколу все це було засмальцьовано акуратно.

— У вас є підвал? — спитав я, не зводячи очей з книги. — Там, де тримаєте форми, набори, те, що «раптом знадобиться».

— Є, — сказав Міхал і знову завагався. — Але ви ж розумієте, пане комісаре... Там ремесло. Я не люблю, коли по ремеслу ходять у брудних думках.

— Ми витремо ноги, — пообіцяв я. — Думки, на жаль, доведеться лишити як є.

Сходи в підвал були круті й вузькі, як совість добропорядного міщанина. Пахло сирістю та крейдою. На стінах висіли старі форми, списані, перевернуті, позначені дрібними цятками — календарі за попередні роки, листівки до свят, рахунки для ремісничих цехів. У куті, під брудною ковдрою, дрімав ручний тигель.

— Тут ми складаємо, — повідомив Міхал, знімаючи замок із шафи. Усередині — каси з шрифтами, гальки, шпони, наборні палички, розкладки. І запах — той особливий, коли свинець віддає теплом навіть холодом.

Я підсунув лампу ближче. На полицях — гали з позначками: «Циці 10 pt», «Антиква 12», «Готика 8». Поряд — коробки з папером, на одній з яких старанною рукою було виведено: «РЕЗЕРВ/КОСТЕЛ».