Глава 18

«Відлуння під землею»

Дощ сипався на місто, наче дрібна, зла дрібнота, яку ніхто не кликав, але вона все одно приходить і говорить, що тут головна. На каміння лягали сірі лусочки води, і вони теж говорили — якщо вміти слухати. Я вмів, на жаль. Моя професія — чути те, що інші називають тишею, і називати це протоколом.

Старий магістрат зустрів мене запахом сирості й канцелярського клею. Лампа в коридорі блимала так, ніби з кимось переморгувалась, і я вкотре пожалкував, що не вмію переморгуватися з електрикою. Уночі ці стіни робилися важчими; днина носила їх, як піджак, ніч — як броню.

З вечірніх розмов я виніс дві речі: по-перше, фотопластинка, яку ми проявили з Козловським, показувала на задньому плані кістляву тінь механіки — круглий отвір у підлозі архівної зали; по-друге, люди в місті почали говорити однаково. Вони на різних вулицях використовували ті самі слова. Якби страх був друкарнею, я б сказав, що це — наклад.

Я почав зі свідків. Сторож магістрату, гладкий, як добре годована кішка, але з нервовими вусами, що смикалися від кожного скрипу, розповів мені історію з трьома правильними паузами, ніби вчив на пам’ять.

— Я чув, пане комісаре, як камінь... як камінь промовляв, — сказав він, дивлячись кудись мені за плече. — «Не буди того, що спить під сходами». Дослівно.

— Ви певні щодо формулювання? — я не втримався від дріб’язковості, яка рятує нерви, коли все летить у прірву.

— Звичайно. Саме так у нас і кажуть у дворі. Всі чули.

«У нас і кажуть у дворі» повторювалось іще двічі того вечора. У пралі з підвалу, яка зазвичай плутає відмінки, раптом знайшовся зразковий склад. У писаря, котрий не може зв’язати двох думок без третьої чарки, виявився стиль, відточений як канцелярська печатка. Вони повторювалися між собою, як відлуння, що знайшло текст.

— Наче їм роздали пам’ятку з фразами, — буркнув Козловський, коли ми зійшлись у передпокої архіву. — Дай їм ще кілька днів, і вони почнуть співати хором.

— Хор з людей, що не мають слуху, — відповів я, — найстрашніший із хорів.

Козловський, округлий і лагідний у врівноваженості, сьогодні виглядав гострим. На руках — плями від проявника, в очах — блиск того небезпечного інтелекту, який органам влади не подобається, але без якого органи лишаються лише м’ясом.

— Я копався в австрійських паперах, — сказав він і кивнув у бік столу, накритого картоном, як труп простирадлом. — Думав, знайду старі кошториси, а витяг креслення. Вентиляційні шахти, пневматичні труби, які тягнуться з підвалів магістрату до... здогадайся.

— До костелу? — сказав я, бо у цьому місті всі дороги зрештою ведуть у сакристію.

— До костелу, до пошти, до двох казарм і навіть до одного пивного підвалу. Вони будували місто як механізм. І ще одне: у примітках згадано «резонансні ніші». Архітектори мали почуття гумору.

Він розгорнув пожовклий аркуш. Чорні лінії тяглися, як жили під тонкою шкірою. Нумерація, стрілки, примітки німецькою, яку я не любив, але яку боявся поважати за надмірну точність. На полі схеми, біля прямокутника архівної зали, були позначені три кола: «Luft», «Röhre», «Nische». Повітря, труба, ніша. Мені цього було досить, щоб у голові почалася музика.

— Як на мене, — додав Козловський, — якщо в цих ходах пустити голос, він піде, як хоробра гуска, і прилетить, куди треба. Питання лише, хто тримає за ногу.

Не бог, подумав я. Людина. Завжди людина, яка вважає, що світ — це кімната з меблями, які треба переставити.

Ми спустилися в підвал. Дерев’яні сходи дихнули холодом і мертвою пилюкою. На кожній східні було написано слово «обережно», але іншим письмом: то слюсарським, то чиновницьким, то дитячим. Місто попереджало себе всіма голосами одразу.

Світло ліхтаря в’язало тінь у вузли. Довгі коридори, бетонні підпірки, двері з листового заліза, густо вишпакльовані гвіздками. Ми пройшли через вузьку комірчину з порожніми пляшками і три рази повернули праворуч. Де-не-де в стіні темніли круглі отвори, як пори на шкірі.

— Тут, — сказав Козловський і постукав по каменю. Він відгукнувся чистим, майже музичним «бум», що потягнувся коридором, розмножився і повернувся з тонкою, як голка, призвукою. — Чуєш? Це не просто порожнина. Це нішевий резонатор.

— У нас резонаторів повно й у кабінетах, — сказав я. — Тільки там вони з м’яса.

Ми провели експеримент, який мені не подобався своєю простотою. Я нахилився до отвору, губи майже торкнулись каменю, і тихо вимовив: «Людина». Голос пішов у трубу, як кинута монета в колодязь. За кілька секунд із темряви попереду, метрів за тридцять, прийшов відповідь — не слово, а втомлена примітка до слова: «нна...». Потім зовсім з іншого боку: «ди-на». І далі, з-під підлоги: «на». Муравлиний хор.

— Гармоніки, — Козловський зітхнув, як диригент, задоволений дисципліною оркестру. — І різні відстані. Якщо говорити гучніше, можна змусити їх зібратись.

— На мітинг, — сказав я. — На який у нас усі ходять добровільно і вчасно.

Десь під стіною шурхнула вода. Я помацав кабуру, просто щоб упевнитися, що вона присутня в цьому світі. Люди, які будують труби для голосу, будують і пастки для людей.

Ми рухались далі. Підлога перетікала від щербатого каменю до грубої цегли, від цегли — до якоїсь смоли, що забивала тріщини. Старі австрійські латки трималися на совість; нові латки трималися на зухвальстві. В одному місці ми натрапили на мембрану — тонкий металевий диск із прикрученою рамою, рівно навпроти круглої «пори» в стіні. Коли я провів по диску пальцем, він тихо спіткнувся й зашелестів, як папір у фуріянській крамниці.