Глава 17

«Третій шар»

Дощ взагалі не припинявся вже третю добу. Він не падав — він стояв у повітрі, розчинявся у камені, стікав по вікнах, проникав у шпарини, мов пам’ять у людину. Повітря мало смак іржі, і дихати ним було важче з кожним кроком. Місто тихо стогнало під натиском води — як старий організм, який уже не може тримати форму. Станіслав дихав крізь кашель, крізь зітхання, крізь метал, які цього ранку не мали голосу.

Полянський ішов похмуро, сховавши під коміром обличчя. Плащ злипся з тілом, ніби сам хотів стати шкірою. У кишені, на рівні серця, пульсувала фотопластинка. Вона здавалася живою — гарячою, наче тримає в собі крихітний жар. Кожного разу, коли він рухався, вона ледь дзенькала, як зуб при лихоманці. Йому хотілося викинути її, але щось у ній тягло — як дивний запах, якому не довіряєш, але мусиш іти за ним.

Він ішов до музею. Місце, де кожна річ має пам’ять, а правда — лише експонат серед інших. Навіть повітря там, певно, зберігає дихання мертвих.

Музей зустрів його запахом сирості, пилу і старих пер. Лампа охоронця хиталася над столом, відкидаючи на стіну плями світла, які нагадували рухи тіней. Старий у фуфайці спав, схилившись лобом до книги відвідувачів. Його дихання звучало, як тріск старого годинника. На підлозі блищала калюжа дощу — навіть тут, під дахом, вода знаходила дорогу. І поява відвідувача нікого не потривожила. Музей спав.

Полянський мовчки піднявся на другий поверх, у відділ карт і рукописів, де бував вже не раз. Цей відділ часто використовували поліціянти, прокурори, суди та адвокати. Повітря пахло тютюном, чорнилом, запиленою шкірою, воском. Це був запах часу, який уже не рухається. На полицях стояли сувої, у скляних коробках — аркуші, і на кожному можна було розгледіти пилюку людських спроб залишити себе в історії.

Він розстелив на столі старі карти Станіслава. Під пальцями шурхотів папір, теплий, як шкіра живої істоти. Йому здалося, що він чує пульс міста — приглушений, але постійний. Кожен штрих, кожна позначка на карті дихали. На полях — короткі замітки. Почерк знайомий: знову Ружицький. Деякі слова закреслені, інші обведені, як рани.

На одному аркуші блиснуло під шаром чорнила. Полянський змочив палець і провів по поверхні. Старе чорнило розчинилося, і під ним проступили три кола, вписані одне в одне. У центрі — трикутник, розірваний навпіл. Під ним — літера «L». Здавалося, від неї йде слабке тепло.

Тоді він почув кроки. Тихі, обережні, немов босі по воді. Повернув голову — у дверях стояла Єлена. Її волосся блищало від дощу, краплі повільно стікали по щоках, як по склу. Очі — темні, наповнені блиском, у якому щось між втомою й божевіллям.

— Ти знаєш, що під третім шаром? — спитала вона. Голос звучав низько, рівно, як звук далекого дзвону.

Полянський завмер. — Що там?

— Не обличчя. Пам’ять. — Вона зробила крок уперед, і підлога скрипнула, як старий дерев’яний нерв. — Там видно, хто тримає камінь, коли він говорить.

Її рука торкнулася його долоні — холодна, тонка, прозора, як річкова вода під кригою. — Ти шукаєш убивцю, Андрею. Але він не убивця. Він — очі.

— Очі кого? — голос Полянського зрадливо задрижав.

— Міста, — сказала вона. — Ми всі в ньому. Просто деякі з нас — глибше. Ти ще не бачив свого відбитку.

Вона дістала конверт. На ньому застигла крапля чорного воску, схожа на кров, що давно згоріла. Вона поклала його на стіл, і звук падіння був тихішим за подих.

— Не дивись одразу, — промовила Єлена. — Скло пам’ятає краще за нас. Але коли побачиш — уже не забудеш.

Вона пішла, не озираючись. Тиша за нею розширилась, наче порожнеча вдихнула. Лише дощ бив по шибках, відраховуючи ритм, схожий на удари серця, яке б’ється не в грудях, а в камені.

Полянський сидів довго. Конверт лежав перед ним, важкий від очікування. Коли він нарешті розірвав віск, йому здалося, що кімната на мить потемніла. Він витяг фотопластинку, поклав під лампу. Світло ковзнуло по склу. Спершу — нічого. Потім плями. Тіні. І раптом — обличчя. Його. А за ним — інше. Те саме, але чуже. Очі темні, глибокі, мов дзвін, який ніколи не замовкає.

Він відсахнувся, і лампа впала, ковзнула по підлозі, зронивши короткий спалах. Пластинка залишилась на столі, сяючи м’яко, як жива істота. Знизу, крізь підлогу, долинав рівний стукіт годинника. Дванадцять ударів. І з кожним — відгук міста: у камені, у воді, в повітрі.

Місто прокидалося знову. Тільки тепер воно дивилося.