Глава 16

«Під склом»

Ранок після знахідки прийшов без кольору. Місто виглядало так, ніби з нього вичавили кров, залишивши лише прозору тінь. Туман звисав над дахами, мов старий театр без акторів — завіса піднята, але ніхто не виходить.

Полянський сидів за столом, спершись на лікті. Перед ним — фотопластинка, холодна, мов лід, але в ній щось жило. Два обличчя проступали крізь темряву: Єлена, така, якою він пам’ятав її у світлі лампи; і поруч — Ружицький, з поглядом людини, що давно відпустила совість. Тіні між ними тремтіли, і Полянському здалося, що вони рухаються, дихають, намагаються вирватися зі скла.

Козловський стояв поруч, стискаючи руки позаду спини. Його обличчя відбивалося у фотопластинці, перекривляючи власні риси. У червоному відблиску лампи він здавався привидом із лабораторії майбутнього.

— Це може бути монтаж, — тихо сказав він, з тією ноткою науковця, що боїться магії. — А може, старе фото. Рік? Місце?

Полянський не відривав погляду від зображення. — Тут усе місце, — відповів він. — І рік — той самий. Просто місто не любить визнавати, що час іде.

Він провів пальцем по поверхні скла. Вона липла, мов дихала. Коли світло ковзнуло по ній, з’явився відбиток долоні — свіжий, ще теплий.

— Хтось торкався після мене, — сказав Полянський. — І, схоже, недавно.

Козловський нахилився, дістав лупу. Його дихання запітніло скло. — Жіноча рука, — промовив він. — Єлена? Тут? — Потім додав тихо: — А може, хтось хоче, щоб ми думали, що це вона.

Тиша тягнулась, поки не дзенькнуло скло. Обидва здригнулись. Вікно прочинене, вітер заніс дощ усередину, краплі повільно збігали по підлозі, мов чорнило. На підвіконні — уламок скла і папірець, мокрий, надрукований.

«Під склом пам’ять живе довше, ніж у серці.»
Підпис той самий — «L».

Полянський довго дивився на аркуш. Потім зім’яв його, кинув до смітника — не з презирства, а щоб не чути, як він шелестить.

— Вони граються, — сказав він. — І роблять це краще, ніж ми.

Він узяв плащ, поглянув на Козловського. — Йдемо в фотолабораторію. Треба проявити все, що приховано під другим шаром. Якщо там хтось є — він мусить показати обличчя.

Фотолабораторія розташувалася в підвалі старої школи мистецтв — місці, де навіть повітря пам’ятало фарбу і страх. Червоне світло ламп розмальовувало кімнату, наче кров у прозорій банці. Запах оцту, срібла і старого паперу стояв у горлі. Усе довкола видавалося м’яким, неприродним, ніби світло розчинило межі речей.

Лаборант, худий чоловік із порізаними пальцями, мовчки прийняв пластинку. Його рухи були точні, механічні, але очі блищали, як у того, хто розуміє більше, ніж каже. Він опустив пластинку в проявник. Рідина шипіла, ніби доторкнулась до нервів. Поверхня скла затремтіла, і повільно з темряви почали проступати обриси.

Спершу — Єлена. Усмішка ледь помітна, очі дивляться просто в об’єктив. Потім позаду — Ружицький. Його обличчя розмите, але вираз — холодний, як підпис. І нарешті — третє. Воно проявлялося повільно, з глибин скла, ніби хтось намагався пробитися крізь час. Очі — темні, глибокі, позбавлені світла. Риси нечіткі, але знайомі. Полянський вдихнув — повільно, важко, як перед ударом.

— Хто це? — прошепотів Козловський.

Полянський не відповів. Його пальці торкнулися краю пластинки. Скло було теплим, як шкіра. У власному відображенні він раптом побачив спотворене віддзеркалення свого обличчя — ті самі риси, але з іншими очима. Холодними. Порожніми. Як у того, хто дивиться з фотографії.

— Це він, — сказав нарешті. — Той, хто дивиться на нас через місто. — Голос зрадив його, став хрипким.

За вікном знову почався дощ. Вода стікала по шибках, утворюючи візерунки, схожі на відбитки пальців. І серед них Полянський побачив одну пляму — чітку, майже правильну, ніби її залишила долоня. Крапля повільно сповзла з центру, і пляма ніби посміхнулася.

Місто, подумав він, не просто пам’ятає. Воно проявляє.