Глава 15

«Слід у камені»

Дощ не припинявся вже котрий день, і небо здавалося змученим тілом, що намагається змити власну провину. Місто повільно тікало у воду — дахи, бруківка, навіть обличчя людей. Камінь блищав, як мокра шкіра, і дихав важко, з глибини. Здавалося, саме повітря наситилося вологою пам’яттю.

Полянський ішов повільно, кожен крок бризкав дрібними хвилями з калюж. Його плащ став кам’яним від дощу, комір липнув до шиї, а холод проникав крізь сорочку, залишаючи на шкірі тремтіння. Запах мокрого пилу, змішаного з озоном і гниллю, тиснув у легенях. Місто пахло старою раною.

Він повертався під вежу, туди, де вчора зник Ружицький. Площа була порожня, і навіть вітер здавався обережним. Дзвони не били, але Полянський відчував, як десь усередині міста ще лишається їхній гул — той, що нагадує серцебиття померлого, котрого ніхто не поховав. Кішки обходили камінь дугою, а вода стікала рівно, ніби теж знала свій маршрут до підземелля.

У дворі ратуші він побачив старого двірника. Той повільно тер сходи, рухами втомленого священика. Відро поруч випромінювало запах іржі й дешевої дезінфекції. Полянський ішов повз, коли чоловік, не підводячи голови, раптом мовив:

— Ви теж їх чуєте, пане комісаре?

Голос сиплий, вологий, як мокра сіль.

— Кого саме? — спитав Полянський.

— Камінь, — сказав той. — Він говорить ночами. Коли дме вітер з півдня, чути, як хтось ходить під землею. А іноді — голос. Каже, що суд триває.

Полянський нахилився. — І що ще?

— Каже, що не всі свідки дожили до вироку.

Погляд старого був порожній, але щось у ньому блиснуло, коли Полянський відійшов.

Уздовж стіни текла вода, змиваючи старі написи. Біля арки камінь здавався темнішим, грубішим, ніби втомився бути стіною. Полянський торкнувся його долонею — теплий. Справжній. І на поверхні виступив слід руки — свіжа пляма, темна, жива. Він відчув, як його власне серце зреагувало тим самим ритмом.

Повітря сповнилося металевим присмаком, наче перед грозою. Із глибини арки долинуло коротке клацання. Потім друге. Іще. Звук повторювався рівно, ритмічно. Як удари клавіш. Полянський впізнав цей ритм — друкарська машинка Ружицького. Він рушив до підвалів.

Сходи були слизькі, запах вапна й старої крові бив у ніс. Світло ламп мигало, немов очі людини, що не може вирішити — дивитися чи заплющитися. Ліхтар у руці кидав довгі промені, і в них рухався пил — повільно, урочисто, як піп після сповіді.

Стіни підвалу покривали вологі плями, які нагадували обличчя. Коли він провів пальцями по штукатурці, вона зрушилась — і на ній проявилися ті самі літери: «Qui iudicat, ipse iudicabitur.» Під ними — маленьке «L». Чорнило було вологим.

Полянський торкнувся пальцями, і штукатурка осипалася. З-під неї виглянула металева пластина. Ледь натиснувши, він почув клацання, після якого частина стіни відчинилась. Усередині — запах пилу й озону, і щось іще: запах страху, коли він уже висох.

На дні ніші лежала фотопластинка, обгорнута у серветку. Пальці Полянського тремтіли, коли він узяв її. На склі проступали обриси — жіноче обличчя, знайоме, як рана, що не загоїлась. Єлена. Її погляд — прямий, ледь винний. Позаду — силует чоловіка у капелюсі. Його тінь падала їй на плече.

Полянський підняв пластинку ближче до світла. У другому шарі проявилось інше зображення: Єлена стоїть ближче до чоловіка, а його рука торкається її плеча. Погляд її змінений — спокій, прийняття або приреченість.

Він сховав знімок у кишеню. Дихання збилося, серце калатало. Йому здалося, що стіни навколо стискаються, ніби слухають, що він робить. Він підняв очі — і побачив, як волога знову збирається на стіні. Проступає ще один слід долоні. Цього разу більший, чіткіший, майже пульсуючий.

Назовні дощ перетворився на зливу. Краплі били по каменю так, ніби місто саме ставило печатки на власних вироках. Полянський вийшов у двір, і його власні кроки здавалися чужими — надто гучними для світу, де навіть камінь навчився мовчати. Він озирнувся ще раз — і зрозумів, що в тій тиші щось змінюється. Вона дихає. І чекає.