Глава 14

«Тиша у дзвонах»

Місто прокинулося повільно, мов старий звір, що не впевнений, чи варто виходити з лігва. Вулиці дихали парою, туман розповзався між кам’яними фасадами, обіймаючи їх так, ніби намагався приховати сліди ночі. У повітрі стояв запах мокрої цегли, мила й диму від ранкових кухонь. Дзвони били приглушено, немов крізь вату, — кожен удар тремтів у грудях, ніби в самому серці міста.

Полянський стояв біля вікна, з цигаркою, що догоряла повільно, як спогад. Він дивився на площу, і туман здавався йому не погодою, а мискою молока, у якій хтось розчинив Станіслав. На столі — тонкий аркуш. Без конверта, без печатки, надрукований на старій друкарській машинці: «Тиша лікує камінь. Дзвони не мають лунати.» Літери різали очі своєю акуратністю. У кутку — маленьке, майже грайливе «L».

Він узяв аркуш обережно, наче це була фотографія злочину. Папір ще тримав запах вологи й чорнила. Його могли підкинути вночі, коли навіть собаки сплять. Або ж… хтось стояв просто за дверима і слухав, як він дихає.

Двері рипнули. Козловський увійшов, несучи з собою аромат мокрої шкіри, дешевих цигарок і залізного холоду.

— Дзвонар із ратуші зник, — сказав він. — Лише мотузка, відбиток руки й сліди пилу. І дивний запах. Гар, але не від свічок. Наче метал горів.

— Дзвони мовчать, — відповів Полянський, не озираючись. — Навіть камінь, здається, перестав відлунювати. — Він докурив, зім’яв недопалок у попільничці. — А в місті що кажуть?

— Що то знак. Що камінь замкнув у собі голос. І що після цього заговорить небо.

Полянський зітхнув. — Знову небо. А винен, як завжди, хтось із плоті.

Козловський витягнув металеву пластинку. На ній — гравіювання «R.S.». Тонка робота, блискуча поверхня.

— Знайшли біля дзвону. Фрагмент шестерні від друкарської машинки. Як у Ружицького.

Полянський узяв її. Метал теплий, наче живий. — Він друкує й тут, — сказав він. — Тільки тепер шрифтом із бронзи.

На площі запахло дощем, що ще не випав. Камінь блищав, люди поспішали, вдивляючись у землю. Дзвіниця стояла в тумані, оповита дротами, які звисали з її шпиля, немов жили. Коли вітер торкався їх, вони тихо дзвеніли — нотами, яких не було в жодному церковному репертуарі.

Сходи вежі були круті, слизькі, холодні. Пил, змішаний із сажею, осідав на пальцях, коли вони трималися за перила. У кожному повороті відчувалася втома дерева, яке давно мало згоріти. Полянський чув, як серце дзвіниці б’ється десь угорі — важко, рівно, мов у хворого після наркозу.

На верхньому майданчику стояв дзвін — чорний, порепаний, обпалений часом. Його поверхня була волога, і на ній ковзали краплі, як піт на тілі. Від мотузки тягнувся дріт, що зникав у підлозі, й від нього йшло ледве чутне потріскування.

— Ви чуєте? — запитав Козловський. — Він гуде, навіть коли мовчить.

Полянський нахилився, прислухався. Усередині дзвону справді жило щось — низький, глибокий тон, майже серцебиття. Він відчував його не в вухах, а в кістках. — Це не дзвін. Це легені, — сказав він тихо. — І хтось ними дихає.

Під люком — металевий блок, густо обплетений дротами, що світилися слабким зеленкуватим світлом. Запах озону щипав очі. На металі — сліди пальців, і серед них — аркуш, притиснутий каменем. На ньому: «Тиша у дзвонах — знак очищення.» Зворотний бік прикрашав штамп ратуші. Офіційність божевілля завжди виглядає бездоганно.

Полянський підняв голову — від стелі звисали клубки павутини, в які вплутались частинки пилу. Вони мерехтіли у світлі лампи, немов зорі. Дзвін видав тихий стогін, у металі прокотилася хвиля. Потім іскра — блискавка розірвала темряву, освітлюючи їхні обличчя. Козловський прикрив очі, а Полянський лише стояв і дивився, як електрика малює в повітрі фігури, схожі на людські обличчя.

— Там щось рухається, — прошепотів Козловський.

У тіні справді ворухнувся силует. Нечіткий, пиловий. Він нагадував людину, але складався з частинок, які розліталися при кожному подиху. Коли промінь світла торкнувся його, постать розсипалася, наче вирізана з попелу.

Запала тиша — така глибока, що навіть власні серця здавались чужими. Дзвін не озвався, але десь у його нутрощах жило гудіння, довге, низьке, схоже на шепіт.

— Дзвони мовчать, — сказав Полянський. — Значить, хтось говорить замість них.

Кроки долинали знизу, рівні, важкі. Кожен удар — мов удар молота по серцю. У темряві миготіло світло ліхтаря. Козловський відступив на сходинку, його обличчя побіліло.

— Це він, — прошепотів він. — Ружицький.

Полянський нахилився через поруччя. У тьмі сходів рухався промінь, і в його центрі — темна постать з чітким кроком. Здавалося, це не людина йде нагору. Це сам закон, у своїй латунній подобі, підіймається взяти сповідь у дзвонів, що навчилися мовчати.