Глава 13

«Світло під землею»

Підземелля під ратушею зустріло їх важким подихом, що пахнув вологою цвіллю, іржею і старими молитвами. Сюди ніколи не доходило справжнє світло — лише його тремтлива копія. Повітря було густе, насичене пилом. Зі стелі звисали електричні дроти, як сухі жили міста, і при кожному кроці чутно було, як вода десь далеко відлунює, ніби хтось знизу відповідає.

Густав Шніцер ішов попереду, тримаючи лампу, яка освітлювала стіни спалахами, немов блискавками у сні. Світло тремтіло, виривало з темряви фрагменти старих написів, уламки каменю, мідні таблички, на яких ще можна було прочитати дати часів Австро-Угорщини. Під ногами — глина, слизька, як масло. Десь далеко гуло — спершу глухо, потім виразніше, як серце, що працює під землею.

— Ви любите підземелля, пане комісаре? — голос Шніцера луною впав на стіни. — Вони чесні. Не приховують, що темні.

— Я люблю речі, які не прикидаються святими, — відповів Полянський, нахиляючись, щоб роздивитися тріщину на стіні. Вона була вузькою, але всередині виднівся зелений відблиск. — А ви?

— Я тут працюю, — відповів Шніцер. — Інженер має знати нутрощі міста. Інколи здається, ми з ним майже одного віку. Тільки воно старіє гідніше.

Він зупинився перед вузьким коридором, де з темряви виступали обшарпані арки, а під ними пролягали металеві дроти. Їх було багато, десятки, сотні, вони йшли вздовж стін, мов жили, вплетені у плоть каменю. Від них ішло ледь чутне потріскування, і запах озону робив повітря важким.

— Це не просто електрика, — сказав інженер. — Це старі комунікації. Їх закладали ще у вісімсот дев’яносто другому. Система звукової сигналізації — тривоги на випадок обстрілів. Я перевірив схему: хтось нещодавно відновив її. І підключив зворотний канал.

Полянський провів долонею по каменю — той був теплий. У волозі блищали дрібні кристали, мов піт.

— Хтось вирішив, що місто має говорити, — сказав він. — І знайшов спосіб дати йому голос.

Шніцер кивнув, очі його блиснули у світлі лампи. — Говорити й слухати. Ви ж помічали, як у центрі люди чують одне й те саме — шепіт, кроки, дзенькіт, навіть коли поруч нікого немає? Це все тут. — Він торкнувся стіни. — Звукові хвилі передаються через жили. Старі пристрої могли підсилювати навіть дихання.

Вони спустилися нижче. Сходи слизькі, вода капала ритмічно, ніби хтось у темряві рахував секунди. У повітрі відчувалося тепло — не від лампи, а від напруги. Нарешті тунель вивів їх у простору залу — підземну каплицю з низьким склепінням. Там стояли апарати: котушки, резонатори, скляні банки, обвиті дротами, і посеред усього — металевий стіл із пультом керування.

— Ось воно, — сказав Шніцер, — серце міста. — Він поклав руку на пульт. — Чуєте гул? Це не вітряки. Це електрика перетворює повітря на звук.

Полянський нахилився над столом. Метал був теплий, на поверхні лежав аркуш паперу, підгорілий по краях. На ньому латинські рядки і знайома літера «L» у кутку. Поруч валявся зразок шрифту від друкарської машинки.

— Ви знали про це? — запитав Полянський.

— Я підключав живлення, — тихо відповів Шніцер. — За офіційним наказом міської управи. Але хто справді стоїть над ними... не моя справа. Я просто даю електрику. Інші вирішують, кого ним освітити.

У цей момент лампа мигнула. Гул підсилювачів наростав. Камінь задрижав. І серед шуму, крізь потріскування дротів, пролунали слова. Не гучно, але так, що від них зупинився подих:

— Ви вже запізнилися.

Світло згасло повністю. Темрява лягла, густа, як мокрий оксамит. Полянський почув, як дихає поруч Шніцер. Потім — шелест металу, звук кроку. Тиша розтягнулася, і в ній почулося ледь помітне клацання — як удар клавіші. Потім ще один. І ще. Камінь почав відлунювати, немов сам писав.

Коли лампа нарешті спалахнула знову, Шніцера не було. Його інструменти лежали рівно, по-майстерному розкладені. На стіні блищав свіжий відбиток руки — вологий, теплий.

Полянський доторкнувся — камінь тремтів. І здавалося, що десь у темряві хтось посміхається. Він підняв голову й побачив силует — високий, у світлому плащі, той самий, що з’являвся на межі зору вже кілька разів. Постать завмерла, потім розчинилася в темряві, залишивши лише запах озону і віддалене потріскування дротів.

Повертаючись нагору, Полянський ішов повільно. Повітря стало важким, гул не зникав — він ішов за ним, як тінь. І коли він нарешті вийшов на поверхню, йому здалося, що світло ліхтарів над містом теж дихає. Повільно, рівно, як жива істота, яка щойно навчилася говорити.