Глава 12

«Архів Ружицького»

У канцелярії адвоката Лева Ружицького пахло пилом, воском і холодом старих договорів. Повітря тут було мертве, ніби закон сам задихнувся під власною вагою. Полиці, забиті актами, вигиналися під товщею паперу, як ребра старого звіра. Кожен том мав запах часу — прілий, солодкуватий, густий. Кожна справа тут чекала на свій вирок, навіть якщо всі учасники давно в землі.

Ружицький зустрів Полянського з тією усмішкою, яка радше натякає на зуби, ніж на доброту. Сиве волосся блищало, як полірована монета, а голос звучав так, ніби він щоразу промовляє присягу самому собі.

— Комісаре, — сказав він, легко вклонившись. — Я радий бачити вас у домі закону. Хоча зазвичай ви приходите лише тоді, коли цей дім димиться.

— Іноді я просто перевіряю, чи в ньому ще є димар, — відповів Полянський. — Справу Вербовського ви знаєте?

Ружицький розвів руками. — Ще б пак. Чесна людина, але дивак. Ми мали спільну слабкість до старих книг. Колись навіть торгували ними. А тепер... от що з ним сталося. Книга, кажуть, була при ньому. Історія з запахом бібліотечної плісняви.

Полянський пройшов до столу. Друкарська машинка з латунними клавішами стояла в центрі, як ідол. На стрічці блищало свіже чорнило, у повітрі стояв металевий присмак. Він провів пальцем по клавіші «L» — відчув м’який опір і тонкий звук, немов шепіт. Літера з’явилась чиста, чітка, знайома.

— Ваша машинка працює бездоганно, — кинув Полянський.

— Вона вірна, як коханка. Інколи груба,  але надійна, не ставить зайвих питань, — відповів Ружицький, і в його голосі блиснула тінь знущання. — Ви шукаєте доказ у шрифті, комісаре?

— У шрифті залишаються пальці, — сказав Полянський. — Друк — це почерк без шкіри.

Він повільно оглянув кімнату. На стінах — карти, старі герби, пожовклі грамоти. На одній полиці — скринька, на іншій — годинник, який зупинився рівно на дванадцятій. Поруч із ним — срібний хрестик без ланцюжка.

— Ви давно знали Вербовського? — запитав Полянський.

— З 1920 року, — відповів адвокат, погладжуючи манжет. — Тоді він купував у мене фоліанти. Потім став колекціонером, потім навіть фанатиком. Ви знаєте, комісаре, фанатики — як і, власне, старі книги: усі пахнуть однаково — пилом, кров’ю і виправданням.

— І ви допомагали йому з юридичними формальностями?

— Декілька угод, нічого більше. Він був умілим, але занадто довірливим. Особливо до тих, хто любить друковане слово.

Полянський підійшов до полиці. Скринька, невелика, темна, із запахом олії, сама просилася до рук. Замок клацнув від легкого дотику — у середині пачка сторінок, свіже чорнило, знайомий шрифт. На кожному аркуші — номер.

— Старі проєкти, — спокійно промовив Ружицький. — Юридичні фрагменти. Я відтворюю тексти, щоб перевірити, як змінюється сенс слова «вина» з плином часу.

— Змінюється, — відказав Полянський. — Тепер воно пахне вашими руками.

Ружицький підняв брови, і в його очах промайнула коротка лють, майже людська. Потім він узяв себе в руки.

— Ви дивно говорите, комісаре. Закон не пахне. І його неможливо відчути на дотик.

— Ви просто не пробували копатися в ньому голими руками, — спокійно відказав Полянський.

Він помітив на стіні під тканиною знайомий знак — трикутник, розірваний посередині. Символ братства.

— Естетика, — сказав, помітивши погляд комісара, Ружицький. — Я ціную гармонію навіть у марновірствах. Кожна епоха має свою релігію. Наша — закон.

— Цікаво, — мовив Полянський. — І хто у вашій вірі бог, а хто диявол?

— Той, хто друкує вироки, — відповів Ружицький уїдливо тихо.

Полянський узяв зі столу папку. На обкладинці стояв штамп: «Liber Tenebrarum. Копії. Розділ V». З неї випав клаптик паперу — латинська фраза: «Qui iudicat, ipse iudicabitur.»
Він підняв її швидше, ніж адвокат устиг нахилитися.

— Отже і ви теж. Що ж, красиве гасло, — сказав Полянський. — Особливо якщо його друкувати власною машинкою.

— Або кров’ю, — спокійно відповів Ружицький. — Деякі тексти мають кращу пам’ять, ніж люди.

Коли Полянський виходив з відвідин, дощ уже лив стіною. Повітря пахло розігрітим металом і пилом із друкарської стрічки. З вікна канцелярії долинало ритмічне цокання клавіш. Рівне, неквапне, урочисте. Як серце машини, що друкує вироки для всіх, хто вірить у букву закону.

На повороті він озирнувся. У вікні світилася постать адвоката — пряма, темна, нерухома. І кожен удар клавіші лунав у дощі, як відлуння — сухе, точне, невблаганне.