Глава 11

«Фіолетова черниця»

Світанок звалився на Станіслав важко, липко, як мокра ковдра після ночі страхів. Повітря було насичене запахом попелу, старого воску і вогкої вапняної штукатурки. Коли дмухав вітер, він ніс із собою холодний аромат ріки, змішаний із присмаком гнилих яблук від ринку. Місто здавалося втомленим тілом, що повільно вдихало через усі свої вулиці.

На стовпах бовталися афіші: черниці з монастиря на Підгірках кликали на процесію «за спасіння каменю». Вітер підкидав їх, шелестів, наче тихе передчуття. У крамницях продавці перехрещувались, почувши ці слова, й одразу витирали руки об фартухи — звичка очищати навіть те, що не брудне. Страх мав свій запах, і він уже стояв у повітрі — теплий, тваринний, неприємний, як запах поту після паніки.

Полянський ішов до монастиря вузькою дорогою, облямованою білизною, що лопотіла на вітрі, мов розп’яті ряси. На тлі хмар монастир здавався вирізаним із попелу, дах блищав, як свіжа рана. Він ішов і чув, як кроки брязкотять об камінь — мірно, наче в порожньому храмі.

Сестра Марта зустріла його на подвір’ї — висока, худорлява, її хода нагадувала натягнутий дріт. Обличчя тонке, засмагле, з тінями під очима, але зіниці — фіолетові, глибокі, як чорнило, у якому потонуло слово «милосердя». На долонях — мозолі від постійного стискання вервиці, шкіра на пальцях потріскана, і запах крові змішувався з воском.

— Ви не проти, що ми молимося за місто? — запитала вона, не зводячи очей.

— Моліться, — відказав Полянський. — Лише не спаліть того, за кого молитесь.

Її губи ворухнулись, але усмішка так і не народилась. Вона повела його у церкву. Там повітря стояло густе, задушливе, просочене димом ладану й потом. Камінь під ногами був вологий і холодний, немов під його тілом лежав підземний струмок. Люди сиділи вздовж стін — мовчазні, бліді, очі скляні, зосереджені десь усередині себе. На підлозі горіли свічки, і розплавлений віск стікав, створюючи калюжі, у яких ворушились тремтливі відблиски.

Сестра Марта піднялась на сходинку перед вівтарем. Її голос спершу здався спокійним, але потім ставав густішим, наче вино, коли його тримають над вогнем. Він заповнював зал, в’язнув у склепіннях, осідав у волоссі, у тканині ряс, у шкірі. Люди вдихали цей голос, як дим. «Місто має очиститися від голосів гріха. Камінь має замовкнути, щоб ми знову почули Бога» — її слова розтікалися по натовпу, як теплий мед.

І раптом крик. Хтось вигукнув, що бачив «тінь у дзвіниці». І вся маса людей рушила, немов їй дали команду серця. Сотні тіл утиснулися одне в одне, запах поту, ладан і гарячого воску злилися у єдину хвилю. Свічки падали, обпалювали сукні, крики перекривали спів. Полянський відчув, як повітря в грудях стало тісним — він пірнув у натовп, пробиваючись крізь ланцюг тіл.

У центрі — жінка на землі, її лице було сірим, з синюватими губами, волосся прилипло до щоки, очі застигли у спробі вдихнути. Він торкнувся її руки — ще тепла. Хтось поруч ридав, хтось молився, хтось кричав «Що це?!» — усе це зливалося в безглузду симфонію страху.

Коли натовп розійшовся, залишивши після себе розтоптаний віск і уламки свічок, що їх натягли собою подоли суконь та підошви взуття, Полянський побачив Ставинського. Той стояв під аркою й обережно змінював плівку у фотоапараті. На обличчі — ні жалю, ні огиди, тільки уважність мисливця.

— Ви знову вчасно, — сказав Полянський.

— Професія, — коротко відповів Ставинський. — Історія повинна мати свідків.

— І кров, — тихо додав Полянський.

Коли вечір опустився на місто, він стояв у фотолабораторії, розглядаючи негативи, що лишив журналіст. Пахло оцтом, мокрим папером і сіркою від старих ламп. На знімках — натовп у тумані, відблиски вогню свічок, розмиті обличчя, і серед усього — жінка в темній вуалі. Вона стояла осторонь, нерухома, мов тінь, яка знає, куди дивиться камера.

Єлена. Її силует — упізнаваний, немов біль.

Полянський торкнувся фотографії пальцем — відбиток залишився на емульсії, як пляма від подиху. У грудях тісно, пахло кров’ю й воском. Місто знову дихало — цього разу разом із ним.