Глава 10

«Голоси лікаря»

Клініка Лібермана стояла осторонь міста, мов випнутий уламок сумління — темна, волога, з запахом старих ліків і пилу, що прилип до легенів ще за Першої війни. На пагорбі її будівля виглядала, як напіврозібрана скрипка, у якій давно полопали струни: дерев’яні сходи пищали від кожного кроку, а вікна миготіли, немов очі пацієнтів — скляні, але живі. Над воротами тремтіла металева табличка «Психіатричне відділення №2»; вітер ковзав по ній і витягував сумну ноту. Нижче, під іржею, хтось видряпав цвяхом: «Слухай і не відповідай».

Полянський піднімався вгору крізь сире повітря, що пахло болотом, хлоркою і страхом. Кожен його крок лунав двічі: перший раз під ногами, другий — у пам’яті. Біля дверей його зустріла медсестра — суха, мов пергамент, із пальцями, що шаруділи, наче сторінки. Її очі ковзали вбік, немов вона боялась побачити себе в його погляді. Провела коридором, вузьким і білим, як горло звіра, який проковтнув надто багато болю.

— Доктор просив чекати, — сказала вона. Голос хрипів, ніби теж мав температуру.

Кабінет Лібермана був складом людських тривог. На полицях — зошити: «Сни», «Голоси», «Знаки». Деякі розкриті, і з них стирчали клапті малюнків — тремтливі контури людських облич без очей. На підвіконні миготів прилад, кожне клацання якого звучало, мов серце клініки. Кавова пляма на столі повторювала обриси міста: темна пляма — старий центр, світліша — ріка. Полянський дивився на неї, як на пророцтво, написане нерозчинною гущею.

Коли двері ковзнули, Ліберман підвівся без звуку. Його тінь упала на стіну раніше за нього. Піджак — розстебнутий, комір заламаний, очі — важкі, як після довгої ночі без сну. Він знову сів, зітхнув, наче цей рух важив більше, ніж слова.

— Ви чули наші голоси, — мовив тихо, без запитання, як лікар, що діагностує саму атмосферу.

— Мені здається, вони чули вас, — відказав Полянський, не відводячи погляду.

Ліберман усміхнувся коротко, як людина, яка вже не сподівається, що її зрозуміють. Відкрив товстий зошит: у ньому — дитячі малюнки, ті самі символи, що й біля жертв. Сірий олівець розмазався під пальцями.

— Вони називають це «тремтінням», — пояснив він. — Стіни дихають, підлога гуде. Я вимірював магнітне поле — коливання збігаються з датами вбивств. Хтось користується страхом як частотою.

— Науково і зручно, — кинув Полянський. — Можна винуватити електрику.

— Або того, хто тримає вимикач, — відповів Ліберман і затягнувся. Дим розрізав повітря на шари — м’ятний, аптечний, і ще один, металевий, який залишав присмак крові.

За вікном гуркнув поїзд; шибки відгукнулися нервовим дзвоном. Із сусідньої палати пролунала пісня — тонка, дитяча, мов би з іншого світу. Сестра зазирнула:

— Пані Ружевська знову співає. А співає вона тільки тоді, коли стіни говорять.

Полянський попросив показати йому співачку. Палата виявилася надто чистою. Стіни блищали, як стерильна провина. Стара жінка сиділа на ліжку, тримаючи руки на колінах, пальці ворушились, ніби грали на невидимій арфі.

— Він казав, що повернеться, — шепотіла вона. — Той, хто читає місто вголос.

Її очі були блякло-блакитні, як зимове небо, у якому немає бога. Вона вказала на тріщину у штукатурці — тонку, як подих. Полянський доторкнувся: поверхня тепла, ніби шкіра. У нього пройшов тремор. Відійшов, вдихнув хлорку, щоб повернути собі тверезість.

— Це не психоз, — сказав Ліберман, коли вони повернулись до його кабінету. — Це ланцюг. Один бачить — другий чує — третій діє. Вірус із людських страхів.

— Ви певні, що ним не заражені? — Полянський говорив спокійно, але повітря в кімнаті вже пахло потом і нервами.

Ліберман витер лоба, сів і подав конверт.

— Це вам. Сьогодні залишили біля дверей. Без адреси.

Полянський відкрив: фотографія — підвал ратуші, стіл із котушками, людина в білому халаті. Лампа кидає світло на обличчя — Ліберман. Тінь перекошена, як криве відображення в склі.

— Монтаж, — прошепотів той.

— А може, репетиція, — кинув Полянський. — Ви ж казали, місто можна навчити чути.

Коли він вийшов, повітря зашипіло дощем. Листя липло до бруку, у повітрі стояв запах м’яти, іржі й блискавки. Десь унизу, у серці Станіслава, дзвонили годинники, кожен на свій лад, ніби сперечалися про час. Полянський ще раз розгорнув фотокартку: на звороті жіночим почерком — «Не довіряй йому. Як і мені.»

Він упізнав нахил літери «L». І в ту ж мить зрозумів, що нічого на світі не пахне так, як пам’ять — трошки пилом, трошки кавою, і ще краплею гріха, яку давно не змиє жоден дощ.