Глава 9

«Дихання стін»

У відділку як завжди пахло тим самим: потом, чорнилом і образою на платню. Цього ранку додався ще один аромат — кашель старих стін. Вологий, з легким металевим присмаком, ніби будинок курив дроти і тепер соромився хрипу. Телефон на столі Полянського лежав гордим мертвецем: обіцяв викликати абонента, але натомість шелестів у трубці, немов хтось у підвалі перебирав папір, не вирішивши, який документ знищити першим.

— Воно знову, — повідомив черговий, засовуючи голову в двері. — То гуде, то шепче. Наче жива штука…

«Живі речі краще за мертвих людей», — подумав Полянський і відклав трубку. На краю столу його чекала папка, якої вчора не було: «Нічні голоси. Свідчення». Обкладинка ніяка, сіра, затерта. Наче й лежала тут завжди. Хіба що підпис на ній був з тих, що змушують серце зробити необережний рух: дрібний нахил букви «L», як у людини, котра навмисно ховає останній штрих, аби сторонній не дочитав.

Стіни дихнули знову. У просвіті коридору мигтіли дві постаті: один — у світлому плащі, журналістське хутро на комірі; другий — наш лікар із клініки, той, що любить слова про «колективне підсвідоме». Ставинський і Ліберман, мов дві сторінки однієї газети: одна для ляканини, друга для обґрунтувань.

— Пане комісаре, — Ставинський натягнув посмішку, з якою зазвичай продають дорогі опери. — У місті коїться щось небачене. Чуєте? Камінь говорить. Я маю матеріал… феноменальний матеріал.

— Ви маєте талант з’являтись там, де непроханих ще не встигли попросити, — сказав Полянський. — І зникати, поки гарячий чай не закипів.

Ставинський не образився: подякував і самовдоволено кивнув, ніби отримав комплімент. За його спиною Ліберман нервово стискав капелюх. В очах лікаря жила людина, яка страшенно не любила ілюзії, але ще більше — порожнечу.

— Я приніс карту, — вимовив він тихо, так, щоб слова не зачепилися за шпалери. — Ось місця, де пацієнти кажуть, що «чули місто». Старі притулки братства, фінансовані тим… колом благодійників.

Полянський глянув: стрілки, кружальця, зачовгані олівцем позначки. Місця знайомі, майже домашні — підвали, двори зі сліпими вікнами, сходові клітки, де кіт давно вирішив, що він — головний наглядач. Одне «але»: під кожною позначкою рукою іншої людини приписано цифру. Послідовність. Ритм. Наче хтось відмічав чергу на аудієнцію до каменю.

Коли вони вийшли на сходи, у пилюці блиснув смішний людський слід — пальці, що торкнулися перил і поспіхом витерлися об щось. Іще пахло смолою від свіжої ізоляції дротів. Якщо місто й говорило, то спершу його навчили дихати через дріт.

На обід Полянський вийшов у черговий дощ. Станіслав любив дощі — вони милували брук, згладжували сварки й прикривали кроки. На площі хтось роздавав листівки з заголовком «Камінь судить», підпис: «Кур’єр Станіславський», стаття Ставинського. На звороті — порада традиційна, майже як лікування кашлю: «Не виходьте після сутінків. Замкніть вікна. Моліться». Надруковано гарно, шрифт модний, трошки гордовитий. Гарні речі легше ковтаються разом зі страхом.

У кав’ярні «У Грезера» було людно. Полянський сів біля вікна, спостерігаючи, як місто ковтає людей і випльовує їх іншими. Поруч щось пахнуло корицею і пилом. Зовсім легкий аромат, що нагадує старі книги і чужі ліжка. Він не підвів очей одразу — дозволив пам’яті пройти ножем по нерву. Коли глянув, побачив у вітрині віддзеркалення жіночого капелюшка з короткою вуаллю. Фігура пройшла, не обертаючись. Можливо, будь-хто. Можливо, не будь-хто.

Післяобідній відділок зустрів його новиною: у нашому підвалі хтось забув клаптик воскової платівки. На ньому від руки: «Голос №7. Площа Ринок». Черговий клявся, що шафа була порожня. Тепер — ось. Полянський поставив платівку на програвач — хрип, тріск, а потім рівний низький шепіт, в якому люди зазвичай говорять із Богом або зі страхом.

— Суд… уже… — тягнуло зі стін, але слова були людські, не церковні. Якби демон мав погану дикцію, він звучав би інакше.

— Пластинка свіжа, — буркнув Полянський. — І підсунули її не духи. Духам лінь спускатися в наш підвал через той клятий скрипучий люк.

На столі знову чекала папка — та сама, «Нічні голоси». Всередині з’явився аркуш, якого раніше не було: протокол свідчень торговки яблуками з вулиці Собєського. Рядки рівні, красиві, але почерк чужий. Полянський провів пальцем по буквах: чорнило ще не досохло. У кінці аркуша — коротке «L» у підписі свідка. Страшенно знайоме «L», яке не любить, коли його доведуть до повної висоти.

Він поклав аркуш назад, ніби не помітив. Стіни знову видихнули. Він узяв куртку і вирушив подивитися на карту Лібермана своїми ногами.

Першою була стара богадільня на Зарванській. Двір мав вигляд, неначе його хтось ретельно перетворив на декорацію: на мотузці висіли мокрі бинти, як прапори капітуляції, двері наполовину приросли до стіни, а поруч маячив дерев’яний ящик з діркою для жил. У ящику щось дрібно тикотіло, мов заведений жук.

— Електрика, — сказав Полянський сам собі. — Люблю, коли чудеса мають дроти.

Другим пунктом була сходова клітка будинку, де колись тримали дитячий притулок. На четвертому поверсі фарба на стіні була новішою за решту. Якщо притулок помер, чому його стіни свіжають? Він торкнувся штукатурки: під пальцями — графіт, ледь відмитий. Комусь хотілося, щоб символи зникли, але не до кінця. Щоб їх ще можна було побачити, коли дуже хочеться боятися.