Глава 8

«Тріщина в світлі»

День приніс із собою підроблене сонце — холодне, мов розбите дзеркало, що лише прикидається світлом. Туман сповзав із дахів і змішувався з димом від печей, розчиняючись у запахах сирої кави, мокрої вовни, диму та вуличної кіптяви. Десь гавкали собаки, гупали вози, бриніли дзвони костелу. Місто прокидалося повільно, наче після невдалого сну, з тривогою у кістках. Люди говорили стиха, бо навіть слова тут здавалися небезпечними. Станіслав жив — але під шкірою цього життя щось повзло.

Полянський ішов до місця нового злочину крізь вулиці, які нагадували коридори театру після вистави. Димарі ще пахли нічним димом, газетяр кричав: «Нові вбивства!» — і здавалося, що він насолоджується цим словом, як цукеркою. Дощ бризнув коротко, як нервовий сміх. Під ногами бруківка блищала, мов поліровані могили. З вікна шевської майстерні долинав звук — клацання інструментів і приглушена пісня про любов, що ніколи не приходить.

Першу жертву знайшли біля нотаріальної контори. Той лежав біля порогу, з розстібнутим комірцем і розсипаними документами. Обличчя застигло не в страху, а в образі — мовби його перервали на півслові. Поруч — клаптик тканини із символом Чорної Мітки, вирізаний з хірургічною точністю. Полянський присів, вдихаючи важкий запах воску й старих чорнил, що змішався з чимось залізним. Ліхтар поруч ще блимав, відкидаючи на бруківку плями світла, і тіло здавалося то живим, то кам’яним.

— Хтось підписує вбивства великими літерами, — промовив він. — І робить це так, ніби складає архів.

Козловський знову стояв поруч, ніби виріс з самої бруківки, нахилившись із виразом вченого, що натрапив на небезпечний експонат.

— Його вбили не для страху, — сказав професор. — Його прибрали, щоб стерти підпис. Печатка без нотаріуса — це влада без свідків.

Стефан нервово озирнувся. — А може, це просто збіг, пане?

Полянський кинув короткий погляд. — У цьому місті навіть збіги мають документальне підтвердження. Треба оформлювати. Стефане, готуй папери і передаємо знавцям.

Другу жертву знайшли ввечері — редактора «Кур’єра Станіславського». Приміщення редакції пахло друкарською фарбою, воском, пилом і страхом. Стіни були обвішані знімками, які здавалися живими: всі ті, хто ще вчора писав правду, сьогодні мовчали. Редактор сидів за столом, погляд застиг у повітрі, а його рука все ще стискала чорнильне перо. На сторінках перед ним проступав символ, намальований чорнилом, але чомусь блискучий — наче вологий.

На стіні позаду висіла записка: «Мовчання — це нова книга». Літери були рівні, гарні, немов каліграфія вчителя. Але під ними виднівся ще один рядок — ледь видимий, наче залишений тремтячою рукою: «Хто читає, стає сторінкою».

Полянський вдихнув запах фарби, що ще не висохла, і відчув, як цей запах схожий на кров. Він нахилився ближче, розглядаючи чорнильні плями, поклав руку на стіл, відчуваючи тепло паперу.

— Це не просто гра тіней, — сказав він. — Хтось не лише лякає. Хтось пише новий сценарій міста.

Козловський, якого на цей раз викликав Стефан, торкнувся підлоги носком черевика і нахилився. — Тут є слід. Маленький, у пилюці. Підошва з трьома насічками — армійського зразка.

Полянський кивнув. — Армійське взуття, можливо, з гарнізону на Замковій. Хто б це не був, він діє дисципліновано. І має доступ до тих, кого ніхто не перевіряє.

Стефан дивився на комісара допитливо, записуючи у протокол подробиці знайденого і виявленого, але той не звернув на нього ніякої уваги.

Вони мовчали кілька секунд, слухаючи, як у коридорі стікає вода, як крапля впала на підлогу й розплескалася, залишивши на дереві темну пляму. Місто позіхало за вікнами, але в цьому позіханні відчувалася загроза.

Повернувшись до управління разом з професором, Полянський розклав на столі карти, фотографії, записи. Карта міста нагадувала павутину, де червоні позначки світилися, мов рани. Кожне вбивство формувало лінію. І всі вони сходилися до однієї будівлі — старої друкарні на Піярівській.

— Схема проста, — сказав Козловський. — Це не схоже акт помсти. Це — система. Хтось прибирає тих, хто керує пам’яттю міста: нотаріус — документи, редактор — слова. Друкарня — серце обігу правди.

Полянський нахилився над картою. Його самописне перо ковзало по аркушу, креслячи кола й лінії, що нагадували нервову систему міста. — Якщо завтра знайдуть когось у друкарні, це вже не збіг. Це план.

Стефан мовчки зробив позначку в своєму зошиті. Його рука тремтіла, чорнило крапнуло, розплилося плямою, схожою на серце.

— Пане комісар, — прошепотів він, — а якщо цей план не людський?

— Тим гірше для людей, — відповів Полянський, гасачи цигарку.

Коли ніч упала на місто, туман повернувся. Ліхтарі світили зовсім тьмяно, мов очі хворого, у вікнах мерехтіли свічки, а десь унизу, у провулках, хтось грав на скрипці — фальшиво, але щиро. Повітря пахло мокрим залізом, тютюном і страхом. Полянський стояв на балконі кабінету, дивлячись униз — туди, де темрява рухалася, як вода. Йому здалося, що десь унизу, серед калюж, хтось стоїть і дивиться прямо на нього.

Вітер холодив обличчя, дим цигарки змішувався з туманом, ліхтарі на вулиці то гасли, то спалахували знову. Місто дихало. Полянський не злякався — лише втягнув дим і прошепотів: