Глава 7

«Коло свідків»

Місто задихалося від чуток. Вони літали над дахами, осідали на підвіконнях, змішувалися з парою з кав’ярень і димом від кам’яних печей. Дзвони костелу лунали глухо, важко, а над ринком уже кричали торговці, сперечаючись із голубами. Вічний дощ залишив на бруківці дзеркала калюж, у яких хиталися відбитки ліхтарів, і навіть ті, хто квапився на службу, озиралися, ніби в кожному вікні хтось спостерігав. У повітрі стояв запах вологи, кави, випічки й недосказаності. Люди шепотіли — і здавалося, що їхні голоси всотує камінь.

Кав’ярні парували ароматом арабіки, а ринки поволі приходили до тями після нічної грози. Продавці сперечалися, газетяр кричав заголовки, але все звучало глухо, приглушено, ніби крізь ватяну завісу. Місто чекало, коли хтось першим скаже щось зайве.

Полянський сидів у своєму кабінеті, де три лампочки боролися з темрявою, як три останні аргументи в дебатах із безоднею. Тьмяне світло відкидало на стіни тіні, які ворушилися повільно, як живі. Повітря було важке, просочене димом від цигарки й запахом старих паперів. На столі лежали записи свідків — пожовклі, підпалені по краях, ніби їх витягли з пожежі, що досі триває десь у пам’яті міста.

Полянський гортав сторінки обережно, як лікар, який торкається старої рани. Його пальці тремтіли не від страху, а від втоми. Він подумав, що всі ці протоколи — лише дзеркала, у яких відбивається те саме обличчя страху.

— Всі вони кажуть одне й те саме, — промовив він уголос. — Вітер шепоче, камінь дихає, хтось стоїть біля вікна. І жоден не каже, чи бачив себе в дзеркалі.

Десь у коридорі пролунали важкі кроки. Потім стукіт — тихий, обережний, ніби самі двері вагалися, чи варто впускати ще одну історію. Стефан увійшов, тримаючи чашку свіжої кави, з якої здіймалася пара, схожа на привид, що не міг знайти виходу.

— Третій свідок чекає, пане комісар, — сказав він. — Жінка. Каже, бачила, як символ світився просто перед костелом.

Полянський кивнув і повільно встав. — Веди.

Двері відчинилися, і до кабінету ступила жінка — тонка, бліда, мов із пожовклого фотокартону. Її пальто було вологим, на плечах — сліди дощу, а з подолу капала вода. Обличчя, де тінь зморшки нагадувала шовкову нитку, руки — тонкі, але непокірні, мов жили дерева. Її очі, великі й темні, дивилися не на Полянського, а кудись поза ним, туди, де, можливо, починалася інша реальність. Вона сіла, стиснувши в долонях хустку, яку перекручувала без упину, і звук тканини хрустів у тиші, мов старий пергамент. Від неї пахло вогкістю й дешевим милом.

— Назвіться, — тихо сказав Полянський.

— Аделя Грушевська, швачка з Пекарської, — відповіла вона, стискаючи хустку. — Я бачила те світло, пане. Воно виходило зі стіни, як подих, тільки без тепла. А потім я почула голос. Ніби хтось говорив крізь воду.

— Що він сказав? — спокійно запитав Полянський.

— «Ви вже запізнилися». — Її голос зірвався, і вона схлипнула. — І стіна затремтіла. А тоді я втекла.

Козловський, що стояв у тіні біля шафи, бо вже фактично оселився у кабінеті комісара, нахилився вперед. Самописне перо в його руці ворухнулося, як жива істота. Він повільно витер окуляри, ковтаючи слова, перш ніж промовити:

— Адельо, — тихо сказав він, — ви певні, що це був голос, а не відлуння? Старі стіни мають звичку повторювати те, що чують.

Жінка підняла очі, повні покори й страху.

— Ні, пане. Той голос дихав. — Вона перехрестилася.

Полянський зітхнув. — Дякую. Ви можете йти.

Коли двері за нею зачинилися, тиша накотилася, як хвиля. Було чути лише, як крапля, залишена на стільці від подолу свідка падає на підлогу. Тіні на стінах рухалися, немов живі, а повітря стало важчим. Полянський втупився в порожнечу, і подумав, що ця тиша небезпечніша за будь-які гучні крики про допомогу.

— Вона каже правду, — мовив він. — І це правда страшна для міста.

Козловський повільно підійшов до столу. Його обличчя здавалося висіченим зі світла й тіні.

— Усі свідки описують один і той самий звук, Андрею. Глухий, низький, схожий на удар серця.

— Отже, місто живе, — відповів іронізуючи Полянський. — І, здається, воно нас слухає.

За вікном вітер струсив рами, ніби хтось хотів увірватися. Світло раптово мигнуло і погасло. Полянський завмер. У глибині тиші пролунав подих — ледве вловимий, але відчутний, наче поряд із ним стояла ще одна людина.

— Ви це чуєте, пане Козловський? — прошепотів він.

— Так, — відповів професор, стискаючи блокнот. — Здається, тепер допитуватимуть нас.

Полянський запалив сірник. Вогонь освітив його обличчя, що виглядало втомленим і зосередженим, та вологу стіну позаду. На ній, де ще хвилину тому не було нічого, тепер темнів відбиток руки — великий, змазаний, мов зроблений з диму й вологи.

Він довго дивився на нього, а потім тихо іронічно проказав:

— Підозрюваного знайдено. І, здається, він живе у стінах.

Знадвору долинув звук дзвону з костелу — глухий, тягучий, як відлуння з глибини землі. Місто завмерло, слухаючи саме себе.