Глава 6

«Голоси каменю»

Станіслав все ж мовчав, але це мовчання було живим, наче хворе серце перед нападом.  Фаєтон брязкотів уздовж вулиці Собєського, газетяр кричав нові заголовки, яким ніхто не вірив. Каналізаційні решітки шуміли водою після нічної зливи, десь грюкнули двері булочної, і запах свіжого хліба змішався з сирістю. Вітрини кав’ярень запітніли, відбиваючи калюжі, у яких тремтіло небо. Кам’яні фасади здавалися настороженими — кожен віконний проріз стежив, кожен ринвовий жолоб шепотів. Місто чекало: на дощ, на знак, на нову смерть.

Минуло три дні після подій у підземеллях, тоді ж як перший чоловік зник. Потім ще двоє. Усі — пов’язані зі старими книгами. Бібліофіли, друкар, навіть студент богослов’я. Всі щезали так само тихо, як сторінки, вирвані з книжки. Станіслав говорив про це з відстороненим спокоєм — як про погоду, що зіпсувалася, але нічого не поробиш.

Полянський сидів у кав’ярні «Рояль», де пахло кавою, тютюном і старим лаком на підлозі. Кав’ярня виглядала, як музей запахів: трохи цвілі, трохи часу, трохи забутих пісень. У кутку стояло розладнане фортепіано, яке тихо жило власним життям, бринькаючи під вітром. За вікном черговий дощ намагався переконати світ, що йому тут головна роль. Полянський гортнув газету й зітхнув: на першій сторінці чорнів заголовок — «Нові зникнення! Місто в страху!»

— У цьому місті навіть страх має стабільний графік роботи, — сказав він уголос, і кав’ярня ледь чутно засміялася чашками.

Козловський знову з’явився непомітно, як тінь, що забула, кому вона належить. Як він знаходив комісара, залишалося загадкою. Його пальто крапало дощем на паркет, волосся стояло дибки, окуляри запітніли. Професор витер скельця хустинкою, рухаючись уривчасто, нервово. Він був схожий на людину, яка щойно сперечалася з історією і, схоже, програла.

— Андрею, — прошепотів він, нахиляючись, — я перевірив архіви. Аналогічні зникнення вже траплялися. 1898 року. Тоді теж знаходили символи на стінах.

Полянський підняв брову, повільно відпиваючи каву.

— 1898… І хто тоді розслідував, знайшли?

— Поліцейський Владислав Горай. Його тіло потім знайшли у річці. Без обличчя.

— Традиція вічна, — пробурмотів Андрей. — Ми, слідчі, завжди любимо драму.

Козловський витягнув пожовклий аркуш, що пахнув пилом і старим чорнилом. Почерк похилий, нервовий. На полях — знайомий символ, але вписаний у коло, з написом латинню: Vox lapidis loquitur — «Голос каменю говорить».

— Кажуть, Горай написав цю фразу на стіні перед смертю. І що вночі, після того, як його тіло знайшли, хтось чув, як підлога шепоче.

Полянський вдивився в аркуш. Літери злегка ворушилися від світла свічки, ніби дихали.

— Може, це просто стара фарба, — сказав він. — А може, камінь справді має пам’ять. Ми топчемо його щодня. Він слухає. І, схоже, починає відповідати.

Увечері вони вирушили до кварталу біля костелу. Місто потемніло швидше, ніж годинник устиг відміряти вечір. Ліхтарі світили жовтуватими плямами, а дощ тепер ішов, як упевнена музика. Калюжі блищали, мов дзеркала, що бачили більше, ніж люди. У провулках шелестіли підбори, хтось запізно тягнув відро, і звук води луною відбивався між стінами. З дахів стікала вода, шепочучи щось своє.

На перехресті стояла жінка в темному пальті, з кошиком яблук. Її постать виглядала крихкою, але впевненою, мов примара, що зіткалась у плоть. Капелюшок прикривав очі, однак світло ліхтаря ковзало по її обличчю, відбиваючись на щоках м’яким холодом. Її руки міцно тримали кошик, пальці злегка побіліли. Її голос був тихий, але різав, як скло.

— Ви шукаєте голоси, пане Полянський, — сказала вона. — Але коли камінь заговорить, ви не захочете слухати.

Вона розвернулася й пішла, залишивши на бруківці кілька червоних яблук, що котилися повільно, як краплі крові. Полянський довго дивився їй услід.

— Знайома? — прошепотів Козловський.

— У цьому місті всі когось знають, — відповів Андрей. — Але ніхто — до кінця.

Вони підійшли до стіни. Символ світився, ніби вбирав тьму навколо. Полянський торкнувся краю пальцями. Камінь був теплий, і під шкірою відчувся рух — наче легкий подих.

— Ви це чули? — запитав Стефан.

— Так, — відповів Андрей. — Камінь «говорить».

І в ту ж мить із глибини вулиць пролунав глухий звук — якби місто вдихнуло. Ліхтарі тремтіли, собаки загавкали, а вітрини задрижали, мов скло, що пам’ятає землетрус. Повітря стало важчим. Десь під ногами зітхнула земля. Потім запала тиша — не порожня, а напружена, як перед бурею. І ця тиша здавалася живою, ніби саме місто слухало те, що тільки-но сказало.

Станіслав затримав подих. Його голоси нарешті прокинулися.