Глава 5

«Тіні минулого»

Ранок був схожий на людину після сповіді — трохи полегшений, але все ще винуватий. Туман стелився над дахами, обіймаючи місто, як стара ковдра, що пам’ятає всі сни. На вулицях бриніли перші звуки — дзенькіт міського транспорту, скрип візків, брязкіт відер біля криниць, крики молочниці й глухий сміх пекарів, які ще пахли дріжджами. Повітря було напоєне запахом кави, свіжої випічки, диму й вологого каменю. Дзвони костелу били ліниво, ніби теж мали похмілля після ночі. Кожен удар лунав як тихе попередження: сьогодні доведеться знову робити вигляд, що все гаразд.

Полянський повернувся до управління ближче до світанку. Плащ його важко звисав із плечей, наскрізь просочений вологою. Обличчя — сіре, мов хмари над Валовою, погляд — холодний і розсіяний. Очі світилися втомленим блиском тих, хто бачив щось, чого не мало бути. У повітрі ще стояв запах нічної вологи, і навіть кроки луною нагадували постріли. Короткий спогад про підземелля промайнув у свідомості — запах воску, шелест сторінок, дотик холоду — і зник. Він кинув капелюха на стіл, зітхнув і запалив цигарку. Дим здіймався повільно, спокійно, немов хтось невидимий креслив у повітрі молитву без віри.

Кабінет пах старим деревом, папером і втомою. На підвіконні — залишки вчорашньої кави, що давно охолола, і газета в плямах від чорнила. Полянський глянув на аркуш із символом, що лежав перед ним. Здавалося, він дивився у відповідь, насмішкувато й знайомо. Десь у коридорі глухо грюкнули двері, і знову настала тиша — густа, як старий пил, що осів у кутках історії.

Двері скрипнули, і з’явився Стефан. Молодий, акуратний, із тим виразом обережної відданості, який властивий лише тим, хто ще вірить у порядок. У руках — свіже видання «Кур’єра Станіславського».

— Пане комісар, газети вже пишуть про нічну пригоду, — сказав він. — Кажуть, що ви бачили примар.

Полянський посміхнувся кутиком вуст, не підводячи очей.

— Якби вони справді були, я б запросив їх на допит. Примари, на відміну від людей, не брешуть у протоколах.

Газета лягла на стіл, і заголовок кричав чорними літерами: «Темрява в підземеллях! Поліція мовчить!»

На пожовклому фото — він сам, у тіні, з ліхтарем і револьвером. Миттєвість між двома темрявами. Хтось устиг зафіксувати той момент, коли світло ще не програло.

— Принаймні вийшов гарно вловитися на знімці, — пробурмотів він і скрутив газету в трубку.

Двері відчинилися вдруге, і в кабінет увійшов професор Козловський. Від нього тягнуло вологою і втомою. Пальто парувало, волосся злиплося, окуляри запітніли. Він тримав у руках теку, стискаючи її так, ніби там було серце міста. Його пальці тремтіли, коли він діставав аркуші.

• Пане  Андрею, — почав він тихо, — те, що ми бачили… воно не закінчилося. Тіні вже піднялись. Я бачив символи на стіні біля костелу. Вони малюють їх знову.

Полянський підвівся, гасячи цигарку. Його рухи були повільні, але впевнені. Пальці торкнулися холодного металу револьвера — звичка, що межувала з ритуалом.

— Значить, місто прокинулося разом із ними. І ми маємо встигнути раніше, ніж темрява навчиться говорити людським голосом.

Козловський дістав із течки аркуш — рукописну копію сторінки з «Liber Tenebrarum». Літери виблискували під лампою, ніби кров на склі, чорнило пахло старим пергаментом і попелом. Аркуш шелестів, коли він говорив.

— “Qui audit umbras, audit se ipsum,” — прочитав він. — “Хто слухає тіні, слухає себе.”

Полянський злегка всміхнувся.

— Поетично, — сказав він. — Але кожен, хто надто довго слухає тіні, рано чи пізно починає чути відлуння власного божевілля.

За вікном котився автобус, дзенькали підкови, і дощ шурхотів по черепиці, наче хтось наспівував давню колискову. Місто розтягувалося, позіхало, але не прокидалося. Здавалося, воно просто змінює позу сновидця.

Полянський вдягнув плащ, поправив комір і взяв капелюха.

— Пане професоре, час перевірити ці нові настінні шедеври. Якщо тіні вже малюють, може, й заговорять. А якщо заговорять — то зі мною.

Вони вийшли на вулицю. Повітря було густе, прохолодне, насичене запахом сирої землі, кави й кінського поту. З вікон кав’ярень виривалися хмари пару, а вдалині хтось свистів стару мелодію танго. Дощ знову почався — м’який, але наполегливий, як каяття.

Місто стояло нерухомо, прислухаючись до себе. Ліхтарі тремтіли, відбиваючись у калюжах, мов очі небайдужих свідків. Десь далеко вежа костелу вдарила годину — звук прокотився вологими вулицями, наче хтось невидимий відмірював час до наступного відкриття. І серед цього шелесту дощу Полянський подумав, що, можливо, темрява не приходить — вона просто чекає, доки люди запалять достатньо ліхтарів.